Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Цей годинник відстукав свої дві години й замовк. Я вийняв із вух тампони – допотопна істота рушила до мене. Сіла навпроти й подивилася морочним поглядом.

– Так що? – спитав я.

– Ваші стіни глухі. Вся та історія про скарб – байка!

– Можливо, – сказав я. – А тепер, які ваші новини?

– Мої новини звичайні. Про це все місто знає. Чи відаєте ви, що ваша наречена вагітна?

Очевидно, на моєму обличчі з’явилось щось таке, що втішило Міхневича. Я дивився на нього широко розплющеними очима, а на його вустах з’явилася усмішка.

– Перед вами, – сказав Міхневич спокійно й розважно, – Софія крутила роман із заїжджим офіцером. Той звів її й накивав п’ятами. Вона була у лікаря Завітневича, який твердо засвідчив стан її вагітності.

Я, здається, пожовтів, як вогник свічки, що мене освітлював. Здається, усміхався, але це навряд чи був веселий усміх.

– Ми з вами не зовсім мирилися, – мовив далі Міхневич. – Пам’ятаєте, навіть хотіли стрілятися. Але тоді говорила в мені збунтована кров. Потім я повірив, що ви поділилися зі мною неперевіреною чуткою. Ви й справді не шукали того скарбу, а коли так, не вірили в нього. Я повинен був би зважити на цей факт. Через це, як чесний чоловік, вирішив перевірити ваші стіни особисто і вчинити вам послугу, оповівши правду про Софію Фридерикс. Ті бестії хочуть вас окрутити, а в мене вже немає підстав відчувати до вас неприязнь.

Аж віддувся після такої тиради і встав, сколихнувши полум’я свічки, відтак став якийсь лахмато-широкий. На вустах у нього цвіло й досі щось схоже на усмішку, але дивився на мене без симпатії.

– Дякую вам, – пролепетав я.

– Моє вам шанування! – голосно сказав Міхневич, ніби впевнився, що я став тугий на вуха. – Можете мене не проводжати, сам знайду двері…

Ще раз хитнув йому на знак удячності, бо під цю хвилю й справді не міг звестися з крісла, наче був до нього приклеєний. У голові билася тільки одна думка: може, простягти руку до шухляди, де ховавсь англійський пістолет, і ввігнати кілька куль у того чорного й зігнутого, що спокійно залишав моє помешкання, – здається, він те заслужив. Але не міг рухнути жодним м’язом, був у цей мент дерев’яною, грубо витесаною лялькою, яка оживає, але наполовину ще бовван. Отож тільки міг дивитися, а дивився на підлогу, бо мені здалося, що Міхневич залишає за собою горілі сліди, ніби ступає на дошки розпеченими чобітьми. Але ні, то були білі сліди – глина, якої натлусив і по якій натоптався. Тоді вирішив послати за ним своє невидиме єство: хай зірветься із крісла, до якого мене приклеєно, і з беззвучним криком вистрибне йому на плечі. Хай схопить його невидимими руками за горло і хай захрипить те горло й забулькає. Але не зміг учинити й цього, бо невидима частина мого єство була припнута до крісла разом зі мною. Тоді я заплакав. Беззвучно, не кривлячи м’язів обличчя, – самі тільки холодні сльози покотилися по моєму лиці. Хай не обертається цей чоловік, котрий так тяжко мене уразив і котрий смертельно мене поранив у цьому жорстокому поєдинку. Мені здалося, що лечу з Голови Чацького, розпластавши руки й ноги, падаючи повільно в прірву, де мене чекають, наставивши гострі роги, почварні камені. Зараз упаду на те каміння, і мій крик розіб’ється в тій долині, як дзеркало…

Міхневич послухався мене й не обернувся. Йому не було вже до мене діла, бо розрахувався зі мною цілком. Тож не побачив моїх сліз і мого плачу – це його врятувало. Коли б побачив у цей мент мене, коли б зустрівся з моїми очима, не вийшов би з цього приміщення.

Але він вийшов із квартири, спокійно гримнувши дверима, від чого дерев’яні стіни захиталися, ніби зроблені з картону. А може, вони й зроблені з картону, та й я сам паперовий, як і всі оці речі навколо – все це несправжнє, все пап’є-маше. Все легко може загорітися навіть від одного мого бажання, варто тільки зробити рух, ніби викрешую вогонь.

Але все ще був я незрушний, все ще не знав, як повестись у цій ситуації та й чи можу щось учинити? А може, виплачу всього себе, всі доброчинні свої наміри й почуття, які огрівали мене ще кілька годин тому, а залишу тут, у фотелі, порожнє тіло із того-таки пап’є-маше? Вперше в житті був покараний так безоглядно, програв партію в шахи, де моїм партнером було саме життя; воно, життя, поставило мені мат і, відкинувшись на спинку стільця, задоволено регоче. Зовсім так, як регоче Ленсаль, інспектор гімназії, а я тільки сиджу й дивлюся. І в мене висихають на обличчі сльози, а очі стають сухі й порожні – блукають кімнатою, покинувши моє тіло. Хочуть упізнати, куде це потрапили і що це за клітка, в яку їх зачинено. Мені здалося, що сиджу я під відкритим небом, бо стеля раптом почала здійматись і вищати, а тоді різко відпала. І лягло мені на обличчя небо, холодне, сіре, заповите хмарами. З нього посипалися сніжини, я покривався білим пухом і ставав як дерево в саду Фридериксів, тільки навколо стояла ніч. Я заплющився, а коли розклепив повіки, свічка майже догоріла, а вогонь готовий був перейти на стіл – може, погасне, а може, почне на ньому танцювати. Жовті кошлаті тіні рухалися біля мене, безголові люди чи безголові привиди; здається, вони танцюють контрданс. Я ж шукаю чогось поглядом у кімнаті, роздивляюся пильно кожну річ – всі знайомі мені, але й непотрібні. Ліжко, стільці, крісло, в якому й досі сидить тінь од Міхневича, голі стіни, а на одній із них картина, яку залишив мені у спадок Кулаківський. Придивився пильніше: що на ній зображено? Кошлаті й безголові тіні, що танцюють контрданс, дами й кавалери, а серед тих кавалерів я. Дамою у мене Сухокоста, та сама, що колись лізла за мною, коли дряпався по крутій стежці біля Голови Чацького. Я знову приплющився, а коли отямився вдруге, помітив, що в кімнаті моїй голо, що всі речі позникали, а є тільки комод, на якому стоїть мале пуздерко, яке приніс мені Барановський, – отрута, призначена для мене. Дивився на Це пуздерко довго й пильно, перевіряючи, чи існує воно насправді, чи, може, це тільки чергове моє марення. Але воно було: єдина річ, що не розтопилася від дотику мого погляду. Очевидно, саме там сховано призначення моєї долі, папір, на якому написано присуд; я зараз устану, піду й прочитаю його!