Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Приємно було думати так, хоч, може, висловлював я не безперечну істину: в лісі людей не все улягає визначеним дефініціям, а винятків із правил буває багато. Просто я міг дозволити собі розслабитися, що й учинив був у товаристві Фридериксів. Я знав, що жіноче сприйняття чи несприйняття людини – це здатність чи нездатність настроюватися на її лад, а в нас цього вечора з Фридериксами все вийшло якнайкраще. Я не боявся жіночих силець та звад – маю досить сили владнати своє життя так, як мені забагнеться. Зрештою, і їхні тенета розставляються для того, щоб не тільки впіймати в них когось, а щоб бути зловленою разом із тим, на кого полюють…

– Пане Сатановський, – почув я раптом за спиною. – Зачекайте хвилину!

Різко повернувся. Мене наздоганяв поквапливою ходою Микола Платонович Біляшівський.

– Ви ніби заворожений, – сказав він, привітавшись зі мною – Гукаю вас, а все не чуєте!

Я потис руку задиханому старому, притому зробив це сердечніше, ніж звичайно.

– Давно шукаю з вами зустрічі, – сказав Микола Платонович. – Хочу подякувати вам…

– Подякувати мені? – щиро здивувався я.

– Атож! За те, що не донесли поліції на тих хлопців. До речі, отрута, що її вам приніс Барановський, – звичайні послаблюючі ліки. Від них напала б на вас різачка, і не більше, – він сягнув у кишеню й дістав знайоме мені пуздерко, – коли не вірите, сходіть, в аптеку, і вам те потвердять.

– Не маю причини не вірити вам, – сказав я стримано. Ми пішли поруч по рипкому засніженому хіднику.

– З тих чотирьох, що підбивали Барановського на лихе діло, один і справді піде кривою стежкою, – говорив усе ще задиханий Білящівський. – Для трьох інших смерть Барановського стала важким ударом – вони запам’ятають цей урок на все життя. Можете вважати, що вчинили добре діло і врятувати три душі.

– Нікого я не рятував, – сказав я. – А не виказав їх тому, що не хотів мати зайвого клопоту.

– Отак і було вчинено добро, – незворушно зазначив Микола Платонович. – Повірте мені, половину зла чинять ті, хто надмірно старатливий у виконанні своїх панівних функцій, – можновладці та їхні прислужники.

– Ви шкідлива для суспільства людина, пане Біляшівський, – сухо відказав я. – Заперечуєте державну владу і її інструмент – поліцію.

– Заперечую насильство, пане Сатановський, – різко сказав Біляшівський.

– Насильство є також двояке: одне для скріплення суспільного ладу, а друге, щоб той лад розкласти і знищити.

– Все має примірятися не до інтересів держави, а до гуманістичних принципів, – мовив Микола Платонович. – Отож є відповідне їм і невідповідне. Люди ж користуються потребами насущної хвилини, через що чинять зло, а називають це добром, і навпаки. Здебільшого в них бракує сили й розуму піднятися над потребами сьогоднішнього дня і глянути на все очима вищого розмислу…

– Любите помудрувати, – всміхнувся я, – а це вже зло. Добра можна досягти тільки тоді, коли суспільний організм стане досконало сплетеною сіткою, в якій кожна лунка залежна одна від одної і втримується, усвідомлюючи те.

– А коли сітка гнила? – сумно всміхнувся Біляшівський. – Почне розлазитися, чи не так?

– У чому ж вихід?

– В людині, – палко сказав Біляшівський. – У добрій, розумній, наділеній почуттям сумління. Коли таких людей більшатиме в світі, поліпшуватиметься світ.

– Але це та сама сітка, пане Біляшівський, – сказав я. – Від однієї гнилої лунки почне розлазитись уся.

– У світі йде вічне змагання, – наче не чуючи мене, говорив Микола Платонович. – Розуму і глупоти, добра і зла. Не сітку треба ладнати, а сприяти розуму й добру. Побільшувати їх у світі й кріпити.

– А тоді виявиться, що добро, про яке мислите, – зло, а зло – добро. Все переплутається, пане, і люди знову не вмітимуть розрізнити, де гниле, а де здорове.

– Це софізм, пане Сатановський, хоч, може, ви й праві. Людство знатиме не одне засліплення і не один сказ. Звичні поняття не раз ставитимуть на голову. Але людина живе не одну тисячу років, зло своє й облуду забуває, а добро й розум помножує…

– А коли виявиться, що це теж облуда? Що мають рацію давні християнські теологи: світ – це зло.

– Тоді збудеться їхнє пророцтво: світ загине, – сумно сказав Микола Платонович. – Але я в це не вірю. Світ знає про загрозу собі і зробить усе, щоб урятуватися.

Від цієї розмови в мене аж у голові почало потріскувати, я вже й сердитися починав на божевільного діда. Все моє благодушшя, задоволення, тепло і спокій відлетіли бознакуди, в мене позамерзали руки й ноги. У мене почало мерзнути все всередині, і я уже хотів якось відв’язатись од співрозмовника. Що мені до його мудрувань і до світу взагалі? Завдяки йому знову буду вибитий із колії і замість розкішно зануритись у марення, якого сподівався, відчую самоту й неприкаяність.