Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Роule! – вигукнув у цей час учитель французької мови, і ми перейшли до четвертої фігури.

Я сказав ту фразу так собі, може, й задля чемності, але доки танцював контрданс, вона встигла всотатись у мене, і я вже радів, що таки зважився на те слово, відтак і дотики партнерки почав відчувати гостріше, мої ж стали багатозначніші. За нами стежили пильні очі мадам Фридерикс, вона обмацувала мене ними, як сліпий пальцями, і я увіч чув холодні доторки, від чого мені ставало моторошно, бо кожен знає неперехідну істину: хочеш побачити свою наречену старою, поглянь на її матір. І я не міг не помітити, що мадам Фридерикс таки схожа з дочкою, що в них навіть однакової будови тіла – переді мною стояла жінка-гора. Кинув оком на партнерку: лице її зволожіло від танцю, але було миле і зрум’янене. Панна танцювала з такою старанністю, наче від того, як танцює, залежала доля всесвіту. Я й сам старався, в мене були по-молодецькому розгорнуті плечі, а голову тримав гордо – позирати ж на дівчину намагався по-соколиному. Отак ми й красувалися одне перед одним, а під кінець вечора я подумав, що, може, й справді варто полюбити цю панну – тоді мої вечори не будуть безнадійно порожні і заживу я, як усі люди, тобто влаштую гніздо, в яке носитиму їжу й запаси, обмурую його довкіл, захищаючись од влізливого світу, буде тоді мені затишно й тепло. Біля дітей наших воркуватиме ця мила істотка, а я, курячи сигару, милуватимуся з неї – напевне, тоді пізнаю, що мені в житті потрібно. Я іронічно всміхнувся на цю картину – смішна, сентиментальна й облудна. Не мені доказувати, що оці тихі гнізда, здебільшого, арена для довічної війни, лукавства й ошуканства, що те гніздо – тільки сильця, в які ловить світ нерозумних пташок, але як мило він те чинить І Як ніжно тремтить у моїй руці рука її, яке чудове обличчя засвітило до мене усмішку, яка, зрештою, глибока в мені виникає й солодка туга…

Немає нічого вічного у цім світі, не вічно цвіте квітка, подумалося мені, коли танцював finalе, але чи значить це, що треба зневажати й оминати ту квітку або ж затикати носа, щоб не сприймати чудового аромату? Хай за кожне задоволення треба гірко розплачуватися, але чи розумно те задоволення оминати? Чи не стане отаке оминання тою ж таки розплатою, але тільки без задоволення? "Що воно, що воно?" – скакала в мені думка у такт музиці – я танцював контрданс, моя партнерка була мила мені, я хвилювався, у мене вливався струм її тіла, і, хоч прилипли до мене холодні п’явки очей мадам Фридерикс, я раптом подумав: щастя людське не така вже марниця; любов у світі не таке вже посліддя – я, здається, починаю входити у гарячу червону купіль, і мені від того заспівує кров. Відвів Софію Фридерикс до її охоронниці й побачив, що та всміхається до мене не тільки вустами, але й очима, виявляючи цілковиту прихильність. Відповів їй таким же усміхом і чемно вклонився.

– Гарно танцюєте, – сказала мадам Фридерикс, вважаючи за потрібне таки висловити вголос прихильність до мене. – Зовсім нагадали покійного мого чоловіка…

Її очі посмутніли, але ненадовго, – віддавала гречну данину шани тому, про якого, певне, й думати забула.

– О, я недостойний такої честі, – мовив мій гречний голос.

– Чому ви у нас ніколи не буваєте? – спитав голос діловий.

– Не мав честі бути запрошений, – відповів гречний голос.

– У дім, де є дівчата на виданні, можна приходити без запрошення, – зауважив діловий голос. – Але не про те йдеться. Я бачу: ви милий, серйозний молодий чоловік…

– Дякую за честь, – сказав чемний голос, я помітив, що надто часто вживаю слово "честь": чи не надмірне це улягання?

– Заходьте, будемо дуже раді, – мовив діловий голос.

– О, це мені велика честь! – сказав я, знову вживаючи "честь".

Зрештою, пішов у курильну кімнату, з цікавості залишивши біля цього сімейства свою невидиму половину; мати з дочкою таки заговорили про мене.

– Він, здається, серйозно підбиває під тебе клинці, – сказав діловий голос.

– Але мамо, він тільки молодший учитель, – мовив голос ніжний.

– Чи так уже тобі перебирати? – сказав діловий голос. – Директор гімназії вважає, що цей пан цілком достойний молодик і ніщо не перешкоджатиме йому вислужитися.

– Але в нього таке прізвище! – зойкнув ніжний голос. – Подумати тільки: пані Сатановська.

– Замовкни! – ущипливе сказав діловий голос. – Мені вдається, що тобі…

– Я нічого не кажу, – перебив ніжний голос, у якому також озвалися ділові нотки. – Хіба я що кажу?