Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Мені його прізвище не вадить, – сказала мати. – Більше дбаю про твою добру репутацію у світі… Звісно, це партія не така вже завидна, але не доводиться перебирати…

– Знаю, мамо, – зітхнула Софія, – і не збираюся йому відмовляти…

– І розумно зробиш, – сказала майже погрозливо мати, і я відплив од них, бо підслуховувати таку розмову трохи й непристойно, їхня ж практичність мене аж нітрохи не вражала: на те і ярмарок, щоб на ньому приглядатися й торгуватись. Що ж до рефлексій стосовно мого прізвища, то я звик до того зі шкільних років та й батько мій ставився до того філософічне…

Я спокійно курив сигарету, коли до мене підійшов Ленсаль. Досі він різавсь у карти, а трохи вигравши, поспішив вигадати причину, щоб відійти від картярів.

– Готуєтеся вступити у сімейне життя, пане Сатановський? – іронічно спитав він.

– З чого ви взяли? – здивувався я.

– О, про це говорять усі, – засміявся Ленсаль. – Чи ви, як той хлопець, котрий ховає голову й гадає, що його не видно?

Засміявся й майже побіг у передпокій, щоб утекти зі своїм виграшем, а я пустив з рота синій клубок диму, котрий граційно розклався на колечка…

Йдучи додому, я змушений був супроводжувати Охоцьку, бо третій пожилець нашого дому, Міхневич, чкурнув раніше, та й не столувався він у вдови. Жінка була в шубі, хоч не новій, але добрій, у хутряній шапочці, а руки ховала в муфті.

– Ніколи не подумала б, що з вас такий добрий танцюриста, – сказала вона, косуючи в мій бік.

– Свого часу я брав уроки танців, – мовив я спокійно.

– Подобається вам Софія? – спитала Охоцька.

– Панна не з гірших, – зауважив я строго.

– О, я нічого не кажу! Коли б не її мати…

– Щось знаєте про її матір? – різко повернувся я.

– Добра, сердешна й чадолюбива жінка, – з усмішкою відказала Охоцька.

– Смієтеся з мене?

– Аніскільки, пане. – Вона зупинилася й подивилася на мене очима, повними сміху. – Просто чудно бачити вас закоханим.

– А мені чудно, що все так лізе людям на очі.

– Нічого дивного. – Охоцька вже йшла, не дивлячись на мене. – Такі справи цікавлять людей перш за все. То пікантний бік життя.

Я мовчав. Ішов і роздивлявся сніжини, які крутилися навколо. Ніч стояла тиха й запашна. Жінка, яка ступала поруч, була байдужа мені, зате відчував я ту, другу. Панну, з якою танцював цілий вечір. Тіло моє й досі було розчулене від того, і мені захотілося якнайшвидше прийти додому, зачинитися на всі замки, залізти у постіль і помріяти. Входила в мене світла хвиля, я розчинявсь у ній, починаючи втрачати звичну відчуженість од світу, відтак і світ ставав для мене повабний. Хто зна, думалося мені, а може, я в цьому світі не порошинка і не тля, може, і я колись зможу дотягтися до сильних миру чи принаймні наблизитися до них. Матиму власний екіпаж та особняк, а в ньому позолочені сервізи, і жінка моя ходитиме в дорогих хутрах, а я дозволю собі позирати на інших спогорда. Може, досягши цього, здобуду справжню гармонію та лад у душі і тільки посміюватимуся над тим, що колись вигадував чудну втечу від себе. Моя казкова здатність розкладатися на видимого й невидимого послужить мені для здобуття службової кар’єри, бо досі, хоч і дбав я про добру репутацію, але тільки для того, щоб мати право на самотність. Здобувати ж кар’єру – це активно діяти, це зіштовхувати тих, котрі стоять на заваді, й подобатися тим, від кого залежить доля твоя. Ковнірчук – ось достойний приклад для наслідування. Але Ковнірчук – мала птиця у лісі людей, далі посади директора гімназії його думки не летять, а я, при моїй здатності, міг би сягти вище. Даремно піддаюся впливові здитинілого Миколи Платоновича, того, котрий мав усе, про що можна мріяти, і котрий від усього відрікся. Він нестримно котиться донизу, цей міський дивак, і хай хтось його шанує, я знаю інше: ніхто йому не заздрить. Справжня ж людина – це та, подумалося мені, кому заздрять, хто володіє, а відтак володарює…

Охоцька посковзнулася, і я змушений був підтримати її.

– З вас поганий кавалер, – сказала вона, притуляючись до мене.

– О пані! – мовив я, почуваючи себе власником та володарем.

Я тримав її під руку і відчував ніжне жіноче тепло. І мені стало раптом байдуже, яка жінка біля мене: та, в яку збирався закохатися, чи ця, на яку вже й не дивився. Володіти і владарювати, подумав я, – це мати владу і над жінками, знову-таки, як уміє це робити Ковнірчук. Як воно просто тоді сталося: він прийшов до цієї Охоцької, і вона, як песик, покірно побігла за ним.