Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Будьте готові і приготуйте як слід учнів, – сказав він, і я зрозумів причину його благодушності: сваритися під цей час йому зі мною не було вигідно, оскільки я був певною мірою втаємничений у його справи, принаймні сприяв його зв’язку з Охоцькою.

Третя неприємність чекала мене вже ввечері, коли до мене завітав Міхневич. Він мав сталево-непроникне обличчя, а очі такі вузькі, що від них лишилися самі щілини. Так само сціплені мав він вуста, крізь які слова цідилися з лютим шипінням. Учитель латинської мови заявив, що хоче зі мною побалакати, а коли впустив його до себе, спинився на вступі до кімнати і проголосив, що я людина безчесна, що я разом із тією пройдою (очевидно, під пройдою він розумів Охоцьку) нещадно познущалися з нього, звабивши до шукання неіснуючого скарбу, що він, як шляхтич, не потерпить такого приниження своєї честі і пропонує мені стрілятися на Голові Чацького, бо тільки кров зможе нас розсудити.

Я запропонував Міхневичу сісти і спокійно обговорити ситуацію, але той не зрушив із порога. Тоді сів у фотель я і заявив йому, що він не має анінайменших підстав гніватися на мене, бо про скарб я йому не збрехав, а сказав правду, що в нас не було ніякої домовленості щодо цього скарбу, і те, що він почав шукати його самотужки, лише його воля. Скарб може лежати, коли Міхневич не знайшов його в своїй квартирі, або в Охоцької, або в мене, а я поки що нікуди не поспішаю. Коли ж свого часу він відхилив мою пропозицію про спільні пошуки, я не відчуваю себе зобов’язаним ділитися з ним третьою частиною, коли цей скарб у себе в квартирі знайду. А насамкінець я сказав, що вважаю перестарілим звичай ганебно стрілитися – навряд чи це вивищує шляхетську честь, – а окрім того, він чудово знає, що дуелі тепер заборонено.

– Мені немає діла до заборон, – прошипів Міхневич. – Я хочу вліпити кулю у вашу безсоромну фізіономію.

– Все-таки хочете мене образити? – спитав я спокійно. – Я вам це вибачаю тому, що ви зараз не при доброму глузді. Я вам вияснив справу і готовий навіть вибачитися за те, що нерозважно сповістив про той скарб. Підіть прохолодіться і добре все обміркуйте, а коли й тоді не отямитеся й наполягатимете на дуелі, я буду до ваших послуг, бо відчуваю себе несправедливо ображеним і годен вимагати сатисфакції.

Я встав з холодним лицем, даючи зрозуміти Міхневичу, що нашу розмову закінчено, на що він їдко блимнув, розвернувся й пішов геть, а я, зачинивши за ним двері, відчув зрадливий трем у колінах і слабкість у тілі: аж трьох випробувань у відсутність дійової своєї половини було для мене забагато. Я не боявся дуелі, бо був стрілець чудовий, страшила мене колотнеча й те, що кожен дуелянт ставав у місті скандально відомий, чого мені аж ніяк не хотілося: моя місія, як я вже не раз зазначав, існувати тихо й непоказно. Через це я не міг зажити солодкої нерухомості, якої завсігди прагну, коли невидима частина мого єства десь мандрує. Тоді я зачиняюся на всі замки, залажу в ліжко й, покурюючи сигару, впадаю у дивний транс, майже небуття. Солодко перестаю відчувати себе, поступово гублячи контроль над окремими частинами тіла: спершу зникали в мене ноги, потім руки, а відтак розтавав, як крижина весною, тулуб, залишалася сама тільки голова, яка тихо й ледве помітно тліла, наче каганчик біля образів. Я міг зменшувати силу того тління до краю, і саме це давало мені незрівнянне задоволення; тим більше, що я твердо знав: межі не переступлю, бо хто б хотів собі загибелі? Після того повертався до первісного стану – на такий акт ішов часом цілий вечір, і мені після всього не лишалося нічого іншого, як заснути, що я й учиняв також не без задоволення. Сьогодні ж не міг цього здійснити, був розтривожений і розладнаний. Тому лежав непорушне на нерозібраній постелі і дививсь у стелю, на якій поперемінне з’являлися обличчя Ковнірчука, Охоцької, Міхневича, Іщинського чи його фактора. Я бачив Біляшівського й Ленсаля, останній тепер ставився до мене з презирливою неувагою. За вікном падав сніг і стукотів крупою по вікнах, шибки від того сухо потріскували. Я раптом відчув дивну незахищеність у цьому світі, бо хто я у ньому такий? Навіщо пущено мене в нього і чому ніхто не подивиться на мене люб’язно. Всі, з ким хоч трохи я сходився, швидко від мене одверталися і ставали моїми противенцями, хоч живу я без видимої шкоди ближньому. Здається, найбільшу шкоду учинив я Кулаківському, бо зруйнував його самовпевненість, але, коли глянути глибше, не я йому шкодив, а він собі. Шкодило йому оте приховане в ньому марновірство, яке я тільки викликав з його істоти, знявши видиму маску невірства й показного раціоналізму. Я знову відчув, що навколо мене безпросвітний ліс людей, і я в ньому серед тих нечисленних, котрим дано волю рухатися. Кожне з дерев цього лісу знає тільки своїх сусідів і лише з тими сусідами воює за простір, повітря та землю. Я теж маю обмежений світ, до якого тісно дотикаюся, але він ширший звичайного. Є у всіх нас одна приреченість, одна є обмеженість, бо хоч і можу я розполовинюватись і проникати в потаємні сфери буття, майже нічим від своїх сусідів не різнюся. Чогось мені бракує, великого й неодмінного, що могло б висвітлити мені душу. Те "щось" постійно наближається і несе мені не тільки ояснення, але й видиму небезпеку – я маю однаково хотіти й боятися того "щось", і, може, мені полегшає, коли я його остережусь. У світі є дві породи людей: ті, що усвідомлюють це, і ті, котрі живуть, як трава. Легше другим, бо перші тонуть у безнастанних сумнівах і тим самим втрачають волю до житейського чину. Вони малодійові, а тільки рефлектують, тоді як призначення людське – діяти. Одні будують і кріплять існуючий лад, інші його розладнуюсь і прагнуть знищити – призначення тих чи інших одне. Є ще й треті в цьому світі – ті, які спостерігають. Одні дивляться на нього добрим оком, а інші – лихим. Не ховаюся, що дивлюся на світ лихим оком, – тільки так можу самоствердитися. Але чогось мені бракує, а самота, яку раптом відчув у цім порожнім помешканні, – наче ножова рана в серці. І я кидаю безсловесний погук у ніч і в сніг, туди, де загубилась у погоні за самим собою невидима частина мого "я". Мені боляче без неї, бо без неї я не можу наповнити себе гострою енергією, від якої кожна клітина тіла мого починає торжествувати. Без тої другої половини – я черв’як, малий і безпомічний, не людина, а оболона її, що виконує завчені рухи, тоді як душі хочеться відчувати вищий сокровенний смисл у діях своїх та думках. Так, я тільки коліща, пущене чиєюсь сильною рукою, і воно котитиметься, доки стане в ньому заводу. Потім воно спиниться й упаде. Саме цього моменту я й боюся, через це крик мій у ніч і в білу січкарню за вікном повен такої ж туги, як і виття голодного звіра, душу якого терзають невідомі передчуття…