Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Чи дуже строгий ваш корпусний? – спитав зрештою.

– Звір, дикий і жорстокий. Знаєш, що він каже на смотрах?

– Скажете.

– Він каже на смотрах, що дозволяє засікти дев’ять чоловік, щоб десятий був вишколений, як належить.

– Це справді так? – радісно підскочив фактор.

– Нема чого радіти, – похмуро обізвався Іщинський. Але фактор уже не ходив, а бігав по кімнаті, спритно вигинаючись у проходах, щоб не вдаритись об гострі ріжки комодів, столу, шаф, стільців і підставок. Підлога співала під ногами, а Іщинський пильно стежив за ним, як стежить кіт за пташкою, котра відводить його від свого гнізда.

– Може, я зовсім дурний, – сказав нарешті фактор, – але коли такий він звір, хе-хе… – Він підморгнув Іщинському, і око його виросло для стривоженого начальника інвалідної команди в щось величезне й багатозначне: – Я, ваше благородіє, прожив трохи на світі. І знаєте, що я вам скажу, о, почекайте, не перепиняйте, бо в мене отута починає так гарно крутитися, – він показав пальцем на голову, бо саме там почало так гарно в нього крутитися. – Еге ж, коли він такий звір – це значить, ваше благородіє, що він… стривайте, стривайте, я зараз скажу, що він, хе-хе… під черевиком у своєї жінки. А тепер кажіть, що хотіли…

Але Іщинський нічого не хотів – він реготав.

– А ти – зух, побий мене качалка!

– Ну, що ж, – задоволене озвався фактор. – Треба нам якось рятувати шкуру. А може, вона, пані генеральша, часом і модниця?

– Модниця, модниця, – заплескав себе руками по колінах Іщинський.

– То я це діло візьму на свої кволі, старі плечі, – сказав фактор. – Видатки ми з вами поділимо, трохи дам я, а більше ви, бо не я до вас прийшов, а ви до мене, та й не такий зараз час, щоб за копійку стояти. І знаєте що, – він перестав бігати, – не приїздіть поки що до мене, а я до вас. Коли захочете зі мною перебалакати, шепніть шинкарю Холоденку, а треба буде мені, то хтось до вас прийде. Скаже, що він од м’ясника… ви щось хотіли сказати?

– Скільки? – спитав Іщинський.

– Три тисячі ваші, а тисяча моя. Чи, може, замало? Іщинського перекривило.

– Пані генеральша на менше не спокусяться. Менший хабар – менший виграш.

– Роби, як знаєш, – сказав, зводячись, Іщинський. – Правду кажучи, обдереш мене, як липку.

– Ще жодна липа з того не всохла. З неї деруть, а нова кора наростає.

– Заткни пельку! – ліниво обізвався Іщинський.

– Зараз, зараз, ваше благородіє. Я добре знаю: легко брати, а важко давати. Може, вам жаль грошей, то вигадайте щось розумніше.

Але Іщинський уже впадав у лихий настрій. Він блимнув на фактора, який чемно йому усміхався, а ще чемніше кланявся, і тільки вряди-годи поблискував вивідчим оком, отож, начальник інвалідної команди блимнув на фактора і рушив до дверей, котрі самі відчинилися і відслонили чотирикутний шмат простору. Іщинський зирнув туди і аж зупинився: в повітрі повільно кружляв сніг. Сіре небо облягло прирічкові горби, наче впиралося об них краями, і повільно сіяло рідкі сніжини, що спадали на землю, м’яко кружляючи, але до землі не долітали, бо розчинялись у повітрі чи лишали крихітні мокрі цятки на кам’яних лобах бруківки.

– Ну от, і зима на носі, – сказав фактор, підставляючи долоню під сніжини.

Була та рука жовта, покрита схожою на відшліфований пергамен шкірою, і мені подумалося, що долоня пошліфувалася так від безкінечного рахунку грошей. Така вже його робота, лічити, заради цього він і живе, в той час, як його компаньон живе, щоб ті гроші тратити. Але мають вони однаковий клопіт, бо ні одному, ні другому їх не вистачає: факторові їх мало, щоб задовольнити жадобу рахування, а Іщинському так само мало, бо не покривають потреб. Через це вони й дивилися так чудно на сніг, адже подумали водночас, що коли б мали стільки монет, скільки висить оце в повітрі сніжин, вони б ще сяк-так задовольнилися, перший лічив би їх до кінця віку свого, а другий до кінця віку свого їх би розметував. Але вони знали, що це тільки маревна забаганка, тому зітхнули водночас і відвернулися один від одного.

– Щасти вам, – буркнув Іщинський і пішов до карети.

– Хай вам біс, ваше благородіє, – сердечно обізвася фактор.

Я урочисто ішов за Іщинським, намагаючись ступати із ним у слід. Було мені радісно, і я з кислим співчуттям згадав отого, видимого, себе, який сидить зараз у класі й морозить крижаним поглядом недоростків. Ці недоростки, здається, ненавидять мене, але в них немає супроти мене сили й волі, і жоден із них не помислить супроти мене постати. Зрештою, саме такий западу я їм у пам’ять, і вони пронесуть мій образ крізь своє життя, адже і їм колись доведеться научати; пам’ятатимуть вони мою науку так само чітко, як і свої брудні витівки, які згодом обростуть у них романтичним ореолом. Така вже наша вчительська доля, що нас можуть любити, ненавидіти чи боятись, учителя можуть зневажати, але ніколи й ніхто з учнів його не жалітиме. Саме тому вчитель належить у цьому світі до особливої категорії людей, і не диво, що серед них так багато озлоблених та самотніх. Я вибрав собі цей терен недаремно і, здається, не шкодую (а це мені не один звіщав, що мене в цьому світі не люблять). Не любові прийшов я шукати, а щоб створити велике дітище свого духу, мою сокровенну "Чорну книгу". Через це я й відчував таке задоволення, ледве не ступаючи на п’яти Іщинському, – був це злочинець, якому немає спасіння. Він заплутавсь у тенетах, які сам-таки сплів, і мусив колись у них попасти. З усіх людей, яких я тут описав, тільки один поки що не вкладається в моє розуміння, тільки один мене турбує й непокоїть – отой дивний Біляшівський. Хто він і що хоче, яку маячливу думку поселив собі в голову, чому так пильно дивиться на мене при зустрічах? Ми з ним люди, здається, неспівмірні, хоч спочатку я бачив його, як вишню в кришталевім келиху. Ні, я сподіваюся, що його доброчесність видима, а коли так – він, як і всі, – мій. Все ж бо роблене чи видиме – це та сама порожня оболона без ядра. Зрештою, в мене є ще один шлях: я протиставляю його доброчинності всю масу зібраних отут історій і уявно кидаю їх йому у вічі. Хай пізнає через них себе самого, хай засумнівається і відчує в собі лють. Він проповідує своє дивацтво, як щось протилежне всьому, що називається в цьому світі нормальним. Через це стає вилущений з цього світу, юродствує. Але існує незаперечна істина: шкаралуща ніщо без ядра, але не збережеш ядро без неї. Через це його юродство видається мені не провісником світлого, а гідним насміху. Я радію з того, бо цим самим він все-таки дорівнюється до решти моїх персонажів, зрештою, весь оцей ліс людей – я. Це душа моя, розкладена на образи, а що вони без кінця воюють, – ознака моєї житейської сили. Коли б не мав я тут рації, не міг би отак любо й радісно наступати на п’яти комусь такому, як Іщинський. Тоді завелися б у мені, як черви, сумніви і сточили б моє нутро – я відчув їх отієї ночі, коли був такий розчулений та розм’якшений і змушений був викреслювати зі своєї душі Охоцьку. Тепер я знову на коні, я знову йду за черговою своєю жертвою, через те й прозоріший тіні. Можу знову писати свою книгу, бо задоволене і цілісно живу!..