Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Фактор виїхав у Київ у цей-таки день, взявши з собою немалий запас тканин, які він, однак, ніде не купував, принаймні за той час, відколи я за ним стежив. Я, затишно вмостившись у балагулі фактора, покотився разом із ним у Київ, в той час, як видима моя половина лишилася забивати знання в ослячі лоби підростаючого покоління. Від того я мав і певну невигоду, бо, розполовинившись отак, не міг лишатися цільною істотою, чим зуміли скористатися діти Охоцької (вже зараз вони носили нові костюмчики і у вільний час навідувалися до директора гімназії, вивчаючи там роль синів Ковнірчука), так от, ці увірвителі простягли на залізних сходах, якими я мав спускатися, йдучи на роботу, шворку, і я, перечепившись, покотився кумельгом, добре потовкши собі боки, адже не мав звичної прозорливості. Я побачив тільки кілька дитячих спин, обтягнутих новими костюмчиками, які тікали через подвір’я. Напасть викликала в мені цілком справедливе обурення, і я метнувся до дверей Охоцької, загупавши в них кулаками. Охоцька з’явилася, як богиня, і спокійно вислухала мої скарги.

– А чому ви переконані, що це мої діти? – спитала вона, ледве стримуючись, щоб не розсміятися. – А може, це вам колега Міхневич мститься за скарб? До речі, мені він уже влаштовував скандал.

– Ніякий це не Міхневич, – сухо зауважив я. – Це ваші хлопці, яких мені вдалося побачити.

Я розповів Охоцькій про спини увірвителів, обтягнуті новими костюмчиками.

– На що ви натякаєте? – холодно зауважила Охоцька. – І взагалі, що ви від мене хочете?

Я здумів на таку безапеляційність і сказав, що я вимагаю покарати винних, коли вона не хоче, щоб покарав я їх сам.

– Коли покинути все на так, – зауважив я, – тоді жити не дадуть.

Говорив цілком очевидні речі, але Охоцьку вони, здається, не зачепили.

– А коли не захочу їх карати і не дозволю чинити це вам? – спитала вона не без виклику.

– Тоді, шановна пані, – сказав крізь зуби, – я змушений буду оборонятися від ваших дітей, як знайду можливим, а від сьогодні відрікаюся від столування у вас…

Я говорив це з такою похмурою урочистістю, що Охоцька розсміялася.

– Бог з вами, Киріяку Автомоновичу, – сказала вона фамільярно. – Я покараю тих увірвителів, і вони ніколи не чинитимуть вам збитків. А коли хочете покинути столуватись у мене, я не буду уражена, відтепер мої справи пішли на ліпше. І взагалі, – додала вона зарозуміло, – вам анітрохи не вигідно зі мною сваритися, навряд чи це вийде вам на руку.

Вона заплеснула двері перед моїм носом, і я тільки невтямковито закліпав очима. Охоцька набиралася пихи, а це значить, що з Ковнірчуком у неї зайшло далеко. Бувши зайнятий спостереженням інших людей, я згубив з визору цю пару і тепер шкодував. Але не міг поповнити нестачу, оскільки невидима частина мого єства мандрувала в цей час до Києва і мусила поки що марнуватись, бо фактор, який хоч і обробляв дорогою на поштових станціях тисячі оборудок, був для мене, як груба стіна, оскільки єврейської мови я не розумів і в суть безконечних перемовлянь увійти не міг. Я, правда, бачив, як в його балагулу щось клали, а щось забирали, причому чинилося це з усіма засобами остороги, з чого виснував: всі ці махінації навряд чи законні. Але це мене обходило мало, я мав свій інтерес, через що міг спокійно собі подрімувати аж до Києва, до речі, й гадки не маючи про пригоди, які несподівано спіткали мене в Житомирі.

А мені в той день увіч не щастило. Падіння, сварка з Охоцькою зайняли в мене певний час, і я вперше запізнився на уроки, що викликало гостру догану директора. Я чесно оповів йому свою пригоду, на що Ковнірчук, почервонівши (згадка про новенькі костюмчики вразила його), заявив мені, що я огидний наклепник, що він цих хлопчиків має честь знати і може гарантувати їхнє достойне виховання, і що вони не тільки не здатні на лихий учинок, але й подумати про таке не могли б. Я слухав ці філіппіки увірвителям, від яких ледве не звернув собі шиї, і не міг знайти належного слова, щоб виправдатись, оскільки був в цей час істотою позбавленою вартішої своєї половини. Тож тільки промимрив, що Охоцька може засвідчити акт мого падіння зі сходів, на що директор з убивчою іронією заявив, що я, певне, був учора п’яний.

– Але ж кожен знає, що я не п’ю! – вигукнув зчудовано я, на що директор зімружив праве око, помахав пальцем і сказав, що він зна таких: на людях вони не п’ють, а зачинившись на самоті, набираються до нестями. Це вже був достеменний на мене наклеп, притому такий зухвалий, що я тільки рота розтулив. Зрештою, директор збавив на тоні і попередив мене, щоб це було востаннє, на що я зробив службово-серйозне лице, яке, видимо, сподобалося директору, і він відпустив мене милостиво, а коли я відходив, спинив і попередив, що в гімназію сподіваються візиту самого попечителя учбового округу і що він любить відвідувати уроки новонастановлених учителів.