Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Що ж ти просиш? – холодно спитала генеральша.

– Саму дрібничку, – тихо сказав фактор. – Ну таку дрібничку, що вам треба тільки поворушити пальчиком. Може, ви якось те… хіба я знаю, як це сказати, ну є один добрий чоловік, ну, нехай начальник інвалідної команди в Житомирі, хороша така людина, ай-ай, Аполлон Григорович Іщинський. І що він хоче, така дрібниця, просто не знаю яка, він хоче, щоб його нікуди не переводили, бо чоловік уже обжився, а людині так важко покидати насиджене місце…

– І це все? – здивовано звела брови генеральша.

– Ну-ну, ви не дуже турбуйтеся, – теревенив фактор. – Я такий багатий, такий багатий, що мені зробити вам такий подарунок саме задоволення. Зате вчиню я добре діло, о, як мало ми думаємо, щоб учинити комусь добре діло, і ваше Превосходительство зробить добре діло, хіба я що кажу? Ми захистимо чесного чоловіка, о, який це чесний чоловік, хотів би я, щоб весь світ був такий чесний, як пан Іщинський! Він такий добрий, сердешний, що просто цьом! – Фактор поцілував собі пальці. – Всі його люблять, а коли люблять, то й вороги не сидять без діла, о, я це знаю на собі, хіба не? Люди так і заздрять, отож чим добріший чоловік, тим більше на нього сичать. А він такий добрий, такий чесний, я сам хотів би бути такий добрий і чесний!

Фактор замовк, зітхнув і розвів руками, водночас хитро позираючи на господиню.

– Почекай мене тут! – сказала генеральша й подалась у кабінет чоловіка з таким стрімом, наче хотіла попередити його про пожежу.

Вона повернулася через декілька хвилин, велична і строга, на обличчі в неї горіли ті ж таки рум’янці, що робили її майже молодою й привабливою, очі її світилися вмиротворено, і вона махнула, як повелителька, факторові рукою.

– Можеш їхати додому, – сказала вона, чітко вимовляючи кожне слово. – Той Іщинський лишається на місці…

Я раював тоді, сидячи в м’якому фотелі корпусної генеральші, бо все, що відбувалося, не могло не тішити мене. В цей-таки час видима моя половина незвідь-чому страждала. Можливо, причиною того стала погода: сумирна, похмура, напівосіння й напівзимова, сніг падав, але розтавав, дерева вже не були глянсувато-чорні, а висохли й посіріли; в один із таких днів я пішов на прогулянку аж до Голови Чацького – місце, де традиційно влаштовувались у Житомирі дуелі. Можливо, потягла туди мене описана вище розмова з Міхневичем – добре було б озирнути те місце перед двобоєм, коли той шаленець від свого не відступить. З іншого боку, я знав, що Міхневич одкинувся від цієї думки, ходив він, і досі не помічаючи мене й грізно насуплюючись при зустрічах, але намір стрілятися в нього, здається, зник. Тягло мене в це місце й інше, здається, та ж таки туга, що почала охоплювати все єство, власне, мене видимого, я сподівався знайти в цій прогулянці якусь утіху. Через це спустився по Чуднівській вулиці, перейшов Чуднівський міст і рушив угору на Павлюківку. Кілька разів починав падати сніг, засипаючи мене, і я йшов, покрапкований білими цятками. На Павлюківці я звернув у завулок і вийшов до соснового гаю. Тут було тихо й затишно, сосни мирно шуміли, погойдуючи коронами з приреченою упокореністю. Я ступав по устеленій глицею землі, і ноги мені інколи підверталися – наступав на сховані шишки. Зрештою, вийшов до скель, ось і вона. Голова Чацького, я бачив висунутий прискалок – невелику площинку над кам’яною прірвою. Дуелянти ставали на краях виступу, і кожен, навіть легко поранений, падав на розкидане в долині каміння й неодмінно знаходив там смерть. Річка внизу була сталево-непорушна, і не видно біля неї ні душі; навкруг чаїлася насторожена тиша – мені раптом морозець продер поза шкірою. Я відчув, що туга моя не зменшується в цьому дикому й прекрасному місці, що ступні мліють, наче готуюся я злетіти, за лопатками я відчув дивний свербіж, немов і справді виростали у мене крила, щось дивне почало коїтися зі мною – ще хвилина, ще трохи, і я відштовхнуся від землі і, змахнувши крилами, полечу, навіки покинувши цей світ. Холодний піт покрив мені тіло, і я почав відступати від рокового місця, бо й крик уже сидів мені в горлі забитим кілком, він відбився б від цих скель і роздвоївся б. Я почав лякатися невідомого, і тіло моє від того затремтіло. Не про Міхневича я думав і не двобою з ним лякався; я злякався тиші й ротатого звіра, котрий зирнув на мене з кам’яної долини; я злякався, що справді стану птахом, що доля моя – залишити цей дивний ліс людей і полинути в пошуках вирію, покинувши в цьому світі тільки тінь себе, яка відтепер безприкаяно блукатиме, непокоїтиме і штовхатиме на лихі вчинки людей. Через цей страх я задкував і задкував. І ось тут, перед видимим лицем своєї смерті – звіра, що пильно дивився на мене з кам’яної ущелини, я раптом зрозумів, що всіх оцих людей, описаних мною в цій "Чорній книзі", я починаю жаліти, причому жаль мій якийсь розпачливий: кожен з них по-своєму нещасний, і я з усіма. Знав, що це фатальні думки, що нашептав їх мені отой сірий звір, який хотів перетворити мене в птаха, а потім пожерти; я раптом подумав, що і я в цьому світі анітрохи не ліпший від тих, кому так самовпевнено себе протиставляв. В цю урочу хвилину ще одна істина хльоснула мене, наче батогом: в цьому лісі людей ніколи й нікого я не любив!