Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Але ви зараз не в нічній сорочці, – казав Іщинський, дивлячись із прижмуром на постраждалого, який хоч і не був у нічній кошулі, але мав на собі такий костюм, на який Іщинський не повинен був би заздрити.

Начальник інвалідної команди терпляче вислуховував пояснення господаря про свій костюм.

– Поліція вже була? – питав він.

– Та вже, – казав господар. – Все записали й виміряли.

– Це значить, – зводив брови Іщинський, – що негідників буде невдовзі зловлено й суворо покарано.

Він повільно йшов до карети, статечно всідався й наказував рушати, залишивши біля розграбованого дому нещасливого господаря з сімейством і невеликий гурт роззявляк.

Від’їхавши, Іщинський повертався й зиркав на місце нападу, а тоді починав хихикати. Він хихикав трохи дивно, наче це був не сміх, а гикавка, отож їхав і гикав, аж доки це йому не набридало. Після того фізіономія його знову ставала урочиста й поважна, і в такт руху мірно потріпувались у нього мішки під очима.

Я невидимо розсівся поруч і позирнув на Іщинського не без захоплення: цей чоловік був відчайдушний. Я знав, що він не мав ніяких маєтків, діставав платні в рік удвічі менше, ніж я, але мав такі-сякі прибутки від махінацій при харчуванні й обмундируванні інвалідної команди. Тримав він і величезний город, який обробляла команда, але цього було зовсім недостатньо, щоб дорівнятися до багатіїв. Він же хотів бути серед перших, а для цього необхідні поважні засоби.

Карета тим часом опинилася біля невеликого, в півтора поверхи, будинку. Іщинський встав і повільно пішов до дверей, які, наче сподіваючись на його приїзд, самі відчинилися, а коли начальник інвалідної команди переступив поріг, так само послужливо і швидко зачинилися, аж я ледве встиг у них прослизнути. Іщинського зустрів у коридорі фактор, який чемно розсвітив усмішку й провів гостя в закидану всіляким добром кімнату. Іщинський сів у величезний фотель, поставлений якраз посередині кімнати, і звів очі на фактора, який, певне, тільки-но снідав, бо щось дожовував.

– Скільки ви мені винні? – спитав Іщинський.

– Ви хотіли спитати, скільки буду винний? – відказав фактор, проковтуючи їжу.

– Це все одно, – буркнув Іщинський.

– Я зробив тільки попередні підрахунки, – сказав фактор. – Цього разу здобич була невелика.

– Тисячу карбованців, – мовив Іщинський.

– Майте бога в серці! – змолився фактор. – Тисячу карбованців за все те дрантя? Його ще треба збути.

– А ти сумніваєшся?

– Таке скажете, сумніваюся! Але почали ходити такі чутки, о, то недобрі чутки, пане Іщинський.

Начальник інвалідної команди звів на фактора очі, і вони зробилися фіолетові.

– Які там з біса чутки?

– Коли б ви знали, пане Іщинський, скільки послано доносів корпусному командирові внутрішньої сторожі, о, коли б ви тільки знали!.. Все це анонімні доноси, але всі вони супроти вас.

– Минулого тижня в мене був ад’ютант його превосходительства, – сказав із притиском Іщинський. – Він зробив дізнання і виявив, що всі доноси на мене – злісні наклепи. Так, як це є насправді…

– А хіба я кажу, що так не є… Але всі наші торговці дуже проти вас завзялися. Я сам торговець, ваше благородіє, через що трохи в тому ділі кумекаю. Це може погано закінчитися.

Іщинський реготав. Дивно, але він реготав майже так само, як Ленсаль.

– Ти мені скажеш, хто писав доноси?

– Донос писали всі. Вони зібралися й постановили: хай напишуть усі, тоді не буде винуватого. О, бідна моя голова! Я теж повинен був написати на вас донос, хоч мені то робити, може, й не годиться.

– Ти? – здивувався Іщинський.

– А що мені лишалося робити? Не напишу, то в мене всі тицятимуть пальцем. Чи, може, мені признатися, що маю з вами діло?

– Значить, треба чекати нової ревізії?

– Може, й так, – сказав фактор. – А може, корпусний захоче вас звідси перевести, хіба я знаю. А коли вас звідси переведуть…

Іщинський блиснув поглядом на фактора.

– Це певні дані?

– Як те, що надворі осінь.

– Я перевірю ці чутки. Що іще?

– Треба, щоб ви на якийсь час лишили в спокої доми й лавки наших. Комори також.

– Звідки ж мені брати?

– Як це звідки? – заходив по кімнаті фактор. – Хіба мало в місті інших людей, що треба виїжджати на самих наших. Хіба мало міщан і чиновників?..

– У міщан багато не візьмеш, а чиновники мають зуби.

– Тоді вам треба на якийсь час заспокоїтися. – Фактор утягнув у себе повітря, наче щось нюшив. – Вже недобре пахне в повітрі, ви не чуєте?