Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Прокинувшись уночі, я відчував хатню порожнечу, і мені здавалося, що я відриваюся разом із ліжком від підлоги й провисаю, привішений між підлогою та стелею, ліжко при цьому похитується, як човен на хвилях, і я міг би полинути в такий спосіб і над цілим містом, коли була б у тому потреба. А що такої потреби я не мав, мої повіки знову склеплювалися, і я дозволяв ліжкові літати між стін квартири, адже на те ми й відгороджуємося один від одного, аби чинити таке, про що інші не мають аніякісінького уявлення. Часом я дозволяв своєму незримому "я" покидати себе сонного й обходити дім. Я запливав у кімнату Міхневича, але мене швидко виганяло звідти гаркітливе хропіння, тоді я блукав порожніми кімнатами зруйнованої половини дому. Заходив і до Охоцької, присідав біля неї на ліжку й дивився на її сонне, розпашіле обличчя. Уві сні ця жінка видавалася мені зовсім молодою, і я торкав її легенько за оголене персо – здається, в цей момент їй снився Ковнірчук, і вона зовсім не відчувала від того невдоволення. Я покидав її, даючи змогу скільки завгодно кокетувати вві сні з директором гімназії, і випливав на вулиці, на яких ішов дощ. Були вони порожні, холодні, сповнені зимного плюскоту, я брів по хідниках і думав, що місто під цю хвилю не існує. Воно спить, гаркітливе похропуючи, адже й воно, як цей шаленець Міхневич, цілий день передоцім шукало скарбу, якого, може, й не існує, воно витратило для цього силу енергії і зараз набирається нової сили, щоб укотре зустріти новий ранок. Я був частиною цього міста, його малою клітиною, але вмів й опосередковуватися. Тихий спокій упливав тоді мені в груди, і я відчував, що це по-своєму руйнує мене. Щось у мені заперечувало мене самого, щось мене хвилювало, кликало й вело – саме це "щось" і було суперечне моєму призначенню у світі, а може, це я губив молодість з її нещадністю та непримиренністю, а починав запливати товщем. Я злякався цієї конечності, бо знав, що коли б так сталося, втратив би всі свої незвичайні якості і став би, як кожен із тих, хто стрівся мені на шляху, тобто став би ще однією мурашкою в житейському мурашнику. Я хотів викликати в собі звичне презирство до світу і непримиренність, звичну іронічну холодність, але чогось мені бракувало. Вперше за весь час існування я відчув справжню самоту й пізнав, що це далеко не благо. Ні, подумав я, сердячись, – цей звір, що так мирно розкинувся на клаптику землі і зморено спить, не ковтне мене. Я не кинувся шукати скарбу, якого не існує, адже казку про цей скарб вигадав я. Горе тому, хто вірить у власні вигадки, думав я, безвидно й безтінно пливучи по залитих водою вулицях, горе тому, хто дурить сам себе! Горе тому, хто починає відчувати смуток там, де треба кипіти й невдоволитися, – сон отакого поб’є! Горе й мені, коли я відчую в цьому лісі людей пустелю і голосно волатиму в ній про порятунок! Я блукав і блукав по дощових вулицях, щось у мені згоряло, але щось і народжувалося, щось мене руйнувало, а щось наново відбудовувало. Ні, подумав я, мотаючи головою, як п’яний, котрий хоче прийти до тями, я ще живу! Я ще маю достобіса сили, і "Чорна книга" моя буде дописана. Можливо, я писатиму її ще не один десяток років, можливо, вона виросте у величезний гросбух, можливо, ніколи не матиме вона кінця – не мені про те дбати. Призначено пташці летіти, і вона летить. Призначено мені виконати цю роботу, і я її виконаю, а що має зі мною статися, того не минути…

Наступного вечора я таки вирішив відвідати Ленсаля. Посмикав ручку дзвінка – відчинила мені служниця і, як тільки я назвався, провела мене в дім. У кімнаті, куди мене запросили, сидів на килимі разом з десятирічним хлопцем одягнений по-домашньому в халат та пантофлі інспектор – вони майстрували із драниці іграшковий вітряк.

– Сідайте, де бачите, – сказав Ленсаль. – Зараз ми закінчимо…

Вони прикріплювали до вітряка крила і зосереджено перемовлялися, неголосно сперечаючись, відчутно було, що ці двоє працюють погоджено. Я сів у фотель зовсім так само, як любило чинити моє незриме "я", і з глибоким інтересом задивився на це трохи незвичайне заняття – від поважності і строгості Ленсаля в домашніх стінах не лишилось і сліду.

– Чи дощ перестав? – спитав Ленсаль, все ще возячись із вітряком.

– Здається, починається новий світовий потоп, – сказав я усміхаючись.

– Не треба так жартувати, – відказав поважно інспектор.

– Гадаєте, від мого жарту справді станеться потоп?

– А хіба не здатні ми накликати на себе біди? Коли ж маємо таку здатність у малому, чому не матимемо її у великому?