Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– А де ваші діти?

– В сусідній кімнаті, пане директоре. В сусідній кімнаті стояла така тиша, що не було ніякого сумніву: діти справді там.

– Покажіть мені їх.

Охоцька покликала дітей, і вони спинилися біля порога кімнати, дивлячись на пришельця так само перестрашено, як і їхня мати. Ковнірчук підійшов до старшого і взяв його за підборіддя.

– Ти, здається, вчишся в гімназії? Хлопчик кивнув.

– А ті два?

– В пансіоні Рихлінського.

Ковнірчук обдивлявся дітей, як товар, виставлений на продаж.

– Ну, що ж, славні хлопці, – сказав він задоволене. – Відішліть їх.

Діти безшумно зникли в сусідній кімнаті, а Ковнірчук знову рушив до фотеля, примусивши мене поступитися йому місцем. Він сів і занімів. Так само мовчала Охоцька.

– Ну так що? – спитав він різко.

– Я хотіла б просити пана директора залишити нас на квартирі, – тихо проказала Охоцька. – Вік би вам були вдячні!

– У який спосіб? – спитав він цинічно. Охоцька почервоніла, в очах її з’явилися сльози.

– Тільки не плачте, – знову підхопився з крісла Ковнірчук. – Ви не маленька й повинні розуміти, що все повинно бути по закону. Ніхто, чуєте, ніхто не має права переступити закону, бо це суворо карається.

– Я прошу людського милосердя, – прожебоніла Охоцька. – В мене е трохи грошей, хотіла придбати меншим гімназичну форму.

– І що? – спитав Ковнірчук, ставши зовсім близько біля вдови,

– Я могла б запропонувати ці гроші вам…

Ковнірчук засміявся.

– Ви мені пропонуєте хабар? – спитав він, обриваючи сміх.

– Та боже борони! – злякалася Охоцька. – Просто хочу вам віддячити…

Він раптом торкнув пальцем пишне персо Охоцької, і та здригнулася.

– Віддячите в інший спосіб, – сказав він. – І запорукою тої віддяки хай стануть приязні стосунки поміж нами. Ви не проти?..

Охоцька мовчала.

– От, наприклад, мені скоро будуть потрібні ваші діти…

– Діти? – зойкнула Охоцька.

– Не лякайтеся, я не збираюся їх їсти. Через якийсь час має приїхати в Житомир з візитом попечитель Київського учбового округу. Я маю щастя знати його, притому досить близько Він любить церковний спів, особливо коли співають хлопчики, і я хотів би навчити псальм ваших синів. Я їм замовлю нову одежу, і це буде така моя плата за цю трохи незвичайну послугу.

Тільки тепер Охоцька заплакала по-справжньому.

– О боже! – тільки й сказала вона.

– Я вас не розумію, – нахмурився директор. – Хіба ваші хлопці не захочуть заробити собі гарні костюмчики?

– Я подумала про щось гірше, – сказала, досить привабно блимаючи очима, Охоцька,

– Про інше так зразу не говорять, – сказав Ковнірчук. – Треба нам ближче познайомитися і звикнути одне до одного. Ну-ну! – Він узяв. Охоцьку за підборіддя, зовсім так-само, як нещодавно старшого її сина. – Не плач… Не плач, я сказав!..

Охоцька не плакала. Сльози текли по її щоках, але вона не плакала. Силкувалась усміхнутися, і це виходило в неї зовсім мило.

– Я буду до вас заходити, – сказав Ковнірчук і велично поплив до виходу. Охоцька кинулася, щоб відчинити перед ним двері, і в цей час він легенько вщипнув її за сідницю. Охоцька крутнулась і вдарила його по руці, Ковнірчук нутряно хихикнув і переступив поріг.

Я вийшов услід за Ковнірчуком – був трохи ошелешений і здумілий. Дивне якесь відчуття переживав: радість від того, що зараз сяду за стіл і достойно поповню цією історією свою "Чорну книгу", а водночас жаль. Жаль за чимось таким, що мало в мені відбутися, але вже не відбудеться, – за якимось проясненням в собі, якого я ніколи не знав, а може, і не взнаю. Я живу в цьому світі сам. Зайняв супроти нього кругову оборону, а раз так – оголосив цілий світ своїм ворогом. Тішився з темних доль людських і мав задоволення, що я не такий. Хотів бачити себе обіленим саме через такий контраст: власної непогрішності й гріховності світу, і чи не слідував я в тому слідами свого батька? Але, на відміну від батька, я вже й зараз починаю відчувати в тому якусь облуду. Щось тут не тулиться, щось взаємно одне одне заперечує, бо є в усьому якась фатальна недостатність. У цій історії вже не був безпристрасним спостерігачем, я мав у ній неозначений, але тим більше істотний інтерес. Вперше за весь час мого холоднокровного життя в мені пробудилося щось на зразок симпатії до чужої людини – я не брав її як чистий об’єкт спостереження, а вступив, хоч і в ілюзорне, але співжиття. Воно було ледь-ледь окреслене, лякало мене й вабило, але було.

Моє невидиме начало підіймалося по сходах, щоб пройти крізь зачинені двері і з’єднатися з тим своїм видимим, котре лежало в ліжку і вдавало, що читає книгу. Коли ми з’єднаємося, мій жаль, здається, спалахне з новою силою. Вперше мій незримий відбиток відчув утому і ступав сходами, як тяжко наморений чоловік. Він праг до того самотнього, що дивився у книгу, а не бачив у ній нічого – щось у нім розладналося. Що саме, не знає ні той, котрий підіймався, ні той, котрий виглядав на білому полі мудрість світову – вони обоє щось утратили, і це "щось", здається, значило більше, ніж ситі обіди, якими мене начиняла Охоцька. "Боже, який він мерзотник!" – шепотів той, із книгою. "Я зараз писатиму, – думав той, що підіймався східцями. – Чудовий, чудовий епізод!"