Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Ви, мабуть, здогадалися, про кого веду я балачку. Звісно, я і в думці не кладу, що ви мали щось із тією жінкою. Міхневич – звісний кляузник, і вірити йому – зневажати себе самого. Окрім того, ви надто молодий і партію з тією жінкою складати й не збираєтеся, навіщо вам чужі діти, коли ви ще на своїх, хе-хе, спроможетесь… Чи не так я кажу?

– Достеменно! – проказав я, бо в тих словах і справді був незаперечний сенс.

– Інше діло я, хм-хм, я на своїх дітей уже не розраховую. Але не хочу, знаєте, потрапити, як жаба в калошу, вибачайте за варваризм… Через це перш, ніж познайомитися з жінкою, я веду… як би вам сказати, маленьку розвідку, чи що? Не находите в тому нічого негожого?

– Коли вже зв’язуватися з жінкою, – сказав я розсудливо, – то треба її принаймні знати.

– В самісіньке око потрапили! – аж підскочив директор і обійняв мене за плечі десь так, як обіймав недавно Ковнірчука попечитель Київського учбового округу. – Чи пані Охоцька богомільна? – спитав він солодко, увіч наслідуючи голос Матневського-Шашкіна.

– Вона католичка, Венедикте Іполитовичу, – сказав я, впадаючи директору в тон, від чого в мій голос проникли єлейно-масні нотки. Я своєрідно передражнював директора, але не настільки, щоб він це помітив.

– Що ви кажете? – спинився Ковнірчук. – Це зле…

– Звісно, зле, – задоволене сказав я.

– Зрештою, не так уже й зле, – зморщив лоба директор. – Бог один, а щодо обрядних різниць… Вона ходить у костьол?

– Як всі християни, – сказав я, і це була правда: Охоцька не була богомільніша, ніж годилося.

– А як вона те… готує? – вкрадливо спитав Ковнірчук. – Знаєте, в житті це також немаловажне.

– З цієї причини, – зізнався я відверто, – не бажав би я, щоб вона йшла у ваші економки. Директор засміявся.

– А ви ще й гуморист, – сказав він. – А як у неї те… з характером?

– Про це вам міг би докладно оповісти Кулаківський… Вони, здається, були на ножах.

– О, я не збираюся бути із жодною жінкою на ножах, – сказав Ковнірчук. – Окрім того, Кулаківський покинув наше місто – це була людина важка.

– Це була марновірна людина, – докинув я.

– Так, так, марновірна й лиха. Кажуть, він був із тих… вільнолюбців?

– Не випадало помічати, – сказав я, бо при цих його словах виразно запахло смалятиною. – Пані Охоцька має гострий характер до тих, кого вона не любить, і стає досить м’якою з тими, до кого має симпатію. Зрештою, на мій погляд, це жінка цілком ординарна.

– Що ви хочете цим сказати? – насторожився директор.

– Тільки те, що сказав, Венедикте Іполитовичу. Жінка як жінка…

– По-моєму, те, як ви її відрекомендували, мене задовольняє. Одне тільки… да-м, католичка. Ксьондзи у неї бувають?

– Не випадало зустрічати, – відрапортував я.

– Я б не хотів, щоб моя економка була фанатичка, – смиренно проказав директор. – Знаєте, цей целібат у католицьких священиків, це щось таке… А ще коли жінка фанатичка, їй недовго тоді річ грішну видати за святу, ви мене розумієте? Про неї ходять пересуди?

– Ходять, – сказав я трохи сердито. – Але, як ви зволили зазначити, безпідставні.

– О, ви маєте себе на увазі, – весело озвався директор. – Ну, тут я цілком спокійний.

– А то чому? – спитав я, відчуваючи, що починаю дратуватися.

– Бо ви скромний і доброчесний молодий чоловік, – мовив директор, ще й поморгав, очевидно, вдавати із себе дурнішого, ніж є, складало йому приємність: він увіч із мене кепкував, зовсім у той самий спосіб, що і я з нього. Мені не зовсім те подобалося, бо в цій розмові я не відчував звичної зверхності, та й упосліджуватися перед ним мусив як підлеглий. Зирнув на співрозмовника краєм ока і раптом зрозумів: вся оця розмова – якийсь підступ, має він розрахунок далекоглядніший, недаремно був колись таким завзятим мисливцем. До речі, після своєї поїздки в Київ і переходу в гімназію, він продав усі свої рушниці, а власний дім перетворив у молитовний. Почав приятелювати із священиками, а в гімназії найбільшою його прихильністю користувався законоучитель. Про дружбу з Ленсалем він таки забув, притому так грунтовно, що навіть здивувався б, коли б хтось про те нагадав.

– Я хотів би поглянути на вашу ікону, – сказав він, змінивши тему розмови.

– Це не Моя ікона, а Кулаківського, – вкрадливо зауважив я.

– Я став в іконах розбиратися. Коли хочете, з іконою треба вміти спілкуватись, як з людиною, а може, й тонше. Вміти ввійти з нею у розмову, і то має бути розмова не вуст, а душі. Байдуже, добрий на ній живопис чи лихий, важить тільки внутрішня закладеність і закладене в лініях та барвах відчуття вишнього. Ви на тому розумієтеся?