Валерий Шевчук - Три листки за вікном

За кілька хвилин, легко посвистуючи, зайшов у парадне учитель латинської мови Міхневич. Він зирнув у відчинені двері й обірвав свист, накладаючи на вуста іронічну всмішку.

– Ви дуже поспішаєте, пане Міхневичу? – гукнув я, все-таки наважуючись обірвати свій урочистий акт, зрештою, я вже черпав ложкою намальовані на дні тарілки квіти.

Міхневич спинився, і його обличчя стало насторожене, начебто це таки він підглядав за нами.

– Адель Казимирівна, – сказав я, прикладаючи ложку до краю тарілки так, що вона впиралася ручкою об скатерку, – розкрила мені таємницю, з якою я вважаю за потрібне поділитися з вами, як із третім пожильцем нашого дому. Кажуть, десь тут заховано скарб на шістдесят тисяч червінців. Пані Охоцька пропонує нам шукати той скарб кожному в своїй квартирі, а коли хто знайде, поділити його на три частини, тобто по двадцять тисяч червінців кожному. Як ви до цього ставитеся?

Міхневич стояв супроти нас, трохи змінивши свою усмішку. Замість іронічної вона стала недовірлива.

– Хочете розіграти мене, пане Сатановський?

– Анітрохи, Борисе Олександровичу. Я зі свого боку пристаю на цю умову. Скарб може бути і в мене, і у вас, і в Аделі Казимирівни.

– Чи в зруйнованій частині будинку, – підхопила, анітрохи не нітячись, Охоцька. – Але там уже його шукали…

– Хто шукав? – спитав Міхневич, зовсім гасячи усмішку.

– Люди шукали, – відказав я. – Через це Адель Казимирівна і знає про цей скарб. Не шукали його тільки в тих кімнатах, у яких ми живемо. То як, Борисе Олександровичу?

Міхневич тільки хмикнув, махнув рукою й пішов, спробувавши так само засвистати, як передоцім. Але вдати із себе байдужого не зміг – він обірвав свист. Заскрипів ключ у замку, двері розчинилися, а тоді й плеснули. Я сидів за столом і трусився з реготу.

– Гадаєте, це він підглядав? – спитала тихо Охоцька.

– А то ж хто? – мовив я. – Треба ж чоловікові хоч якось дати по носі.

– Я не думала, що ви вмієте жартувати, – блиснула оком Охоцька. – По-моєму, він не повірив…

– Ще й як. Більше навіть, ніж я сподівався. Охоцька поставила переді мною другу страву, а раз так, то мені було вже не до смішків.

– Думаєте, він такий дурний?

– Не думаю, а сподіваюся, – сказав я, беручи ножа й виделку. – Тепер можете сміливо зачиняти двері…

Охоцька пішла, похитуючи стегнами, виконувати моє прохання, і я раптом помітив, що тіло її зберегло всі звабні округлості, зрештою, вона йшла так, наче хотіла мені це продемонструвати. Але я недовго втішався таким гріховним спогляданням – мене наглило щось важливіше й конкретніше: переді мною стояла запахуща страва, і рот мені вже давно переповнився слиною. Мій ніж зручно й легко перерізав смаженину, а виделка пришпилила відбатований шматок до порцелянового дна. Очі мої заслалися солодким димом, а ще солодше дав сигнал мій шлунок, кличучи так, наче хто заволав у пустелі. "Ось воно справжнє пащекування", – подумав я, пускаючи в хід зуби, які миттю відчули соковиту м’якість м’яса з хрумтячою шкіркою. Я знав, що Охоцька дивиться на мене, як завжди, коли я споживаю їжу; знав, що той погляд її захоплений, адже це вона примушує мене впадати в такий виказистий транс, це й руки виготували це кулінарне диво, а раз так, ми в цьому світі мали єдність. Це було навіть щось від плотського з’єднання, адже недаремно так повелося, що їжу готує чоловіку жінка. Саме в цьому секрет задоволеності жінки, коли її страви чоловіку смакують.

– Їсте, наче бог, – м’яко сказала Охоцька, підходячи до столу, щоб прибрати тарілку від першої страви.

Я пробурмотів щось невиразне, не до розмов мені було. Я їв. Їли мої руки, бо це вони брали те, що було в тарілці, їло обличчя, бо саме туди доносилася страва, їли шия і груди, бо через них перепускався харч; живіт мій рівномірно похитувався, бо ковтав безперервно порційки, що припливали до нього згори; таким чином, їла вся горішня половина мого єства, і не диво, що в цей час я не міг нічого ні говорити, ні думати – ще ніколи не бувало, щоб хтось думав ногами чи задом.

– Я був би зовсім невдячний, – сказав я, умиротворено дивлячись на порожню, замащену соусом тарілку, – коли б відмовився від такої кухні, яку пропонуєте ви, Аделе Казимирівно. Але нам треба зважати й на умовності цього світу. Давайте вирішимо так: приноситимете їжу мені нагору, а коли це вам буде обтяжливе, то якийсь раз-другий, я можу спуститися й сам, щоб узяти страву.

– То зайве, – сказала Охоцька. – Раз я взялася столувати, то даватиму обід зі своїх рук.