Я мимоволі зирнув на вдову і побачив не очі, а масло. Від того мені трохи замлоїло під лопаткою, і я подумав, чи не зайшов у стосунках з нею надто далеко. В цей час я згадав і про її трьох дітей, від чого обличчя моє витяглося і зачерствіло.
– Коли на те пішло, можете посилати до мене з обідом когось із дітей, – сказав я і цього разу подбав, щоб не зустрічатися очима з Охоцькою…
Я не міг зневажити люб’язного запрошення Ленсаля, який після нашої проходки в дощовий вечір почав, всупереч моїм побоюванням, ставитися до мене зовсім прихильно: цю прихильність, скажу відверто, я не зовсім розумів. Здається, я був Ленсалю для чогось потрібний, отож зважив, що найліпший спосіб довідатись про це – піти на деяке з ним зближення. Сам Ленсаль уже був людиною "без історії", тобто ніяк не виходив із прийнятих людською мораллю норм – такі люди мене майже не цікавлять. Вони, як тіні, ковзають по життю і непомітно з нього зникають; в Ленсаля ж його житейське завдання ускладнюється ще й суспільною потребою перетворювати у ковзкі тіні своїх вихованців – призначення будь-якої виховної системи досягати якнайбільшої стандартизації людського типу.
Вечір, у який я вирішив навідати Ленсаля, був по-осінньому теплий, і мені в шинелі було паркувато. Я йшов, наскільки міг, повільно, в шлунку моєму погідно перетравлювалася їжа, виготовлена майстерними руками Охоцької, я думав, що мати під боком таку Охоцьку все-таки немале задоволення, звісно, при умові, що ці стосунки не перейдуть з економічних на еротичні, бо тоді виникли б додаткові ускладнення, та й жінка не задовольнилася б звичайною оплатою своїх трудів, а почала б посильно обмежувати мою волю, що в мої розрахунки поки не входило. Мене задовольняла га легка гра, що її я вів, вона мене ні до чого не зобов’язувала, а Охоцьку підбадьорювала й далі високо тримати свою марку кухарки.
– Гуляєте, Киріяку Автомоновичу, – почув я біля себе голос і здригнувся. На мене дивився, всміхаючись, сам директор гімназії, і я швидко застебнув ненароком розстебнутого гудзика на шинелі. – Я теж вийшов подихати свіжим повітрям. Не проведете мене?
– З великою приємністю, – сказав я, не відчуваючи при тому й найменшого бажання проводжати директора: хтось із учителів міг би мене побачити й запідозрити небезпідставно у фіскальстві.
– Відчувайте себе вільно, – тим-таки підозріло люб’язним голосом сказав директор. – А то йдете біля мене, як солдат.
Я й справді був ніби натягнута струна, і директорове зауваження стьобнуло мене.
– Виявляти пошану до начальства – це виявляти свою порядність, – проказав я.
– О, звісно, але не в приватному житті. Кожен з нас живе подвійним життям: зовнішнім та внутрішнім. Зовнішнє – це виконання громадського обов’язку, а поза тим ми всі однакові, не вважаєте?
– Коли буде на те ваша воля, – сказав я. – Не належу до настільки проникливих людей, щоб ці два поняття розрізняти… Окрім того, не відаю, чи маю на те право…
– Маєте, маєте, пане Сатановський. Скажіть, чому у вас таке дивне прізвище?..
– О, прізвище! – сказав я. – Кожен носить своє прізвище, як данність від предків.
– Тоді дивна данність у вас від предків. Знаєте, я приглядаюся до вас і не находжу нічого, що б можна було кривотлумачити. А тим часом вас не люблять…
Щось таке саме казав був мені і Ленсаль, і я насторожено зирнув на директора. Його обличчя було благодушне, але мені не сховалося, що ця благодушність роблена. Щось вони від мене хотіли, і директор, і Ленсаль.
– Ходите до церкви? – спитав раптом директор.
– Як кожен християнин, – чітко відказав я.
– О, я не маю до вас ніяких претензій, хоч зараз багато ходить у церкву не через внутрішню потребу, а з обов’язку. Знаєте, що я хочу у вас попросити, пане Сатановський… – Він промовчав і йшов якийсь час біля мене занімілий. – Я самотній… як це вам сказати, ну, потребую жіночого за собою догляду. Тобто я хотів би розшукати собі порядну економку.
Він знову замовк і йшов біля мене, тонкий і натягнутий, як нитка.
– Я навіть згодився б, щоб та економка мала дітей. Сам я бездітний, а тепер хотів би, щоб мій дім наповнився дитячим гомоном. Ну, звісно, це не значить, що того гомону має бути більше, ніж у гімназії.
Його жарт прозвучав трохи силувано, він все ще ходив навколо і не наважувався заговорити про те, що його займало, навпрямки. Я напружився, як завжди, коли хотів щось провідчути, і зачудування пройняло мене: його, здається, зацікавила Охоцька. Невелика ревність ворухнулась у моїх грудях, начебто щось зовсім гарне, призвичаєне й потрібне мені вислизало з рук. Солодка вдоволеність, яку я відчував недавно, змінилася відчуттям неприємної ваготи в животі в той час, як слина моя дістала присмак піску.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу