Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– О! – тільки й сказав уражений Микола Платонович.

– Так-так! – нетерпляче сказав генерал-губернатор. – Приніс усе до копійки. Навіть більше… – поставив супроти Біляшівського суворі очі й пильно подивився на свого ворога. – Скажіть, чому ми із вами розбили горшки?

– Та бог з вами, ваше превосходительство. Хіба б я посмів…

– Та от посмів! – скривився генерал-губернатор. – І не тільки посмів…

– Рішуче не розумію вас, – сухо відказав Біляшівський. Тоді побачив, як права, жіночої форми брова його превосходительства хитро зламалась у бюрократичну галочку, а ліва, так само жіночого крою, стала погідно округла.

– Такий уже ви наївний! От що я вам скажу: не наївний ви, пане сталший ладнику, а бестія. Я стежу за вами давно й неухильно…

Лице Миколи Платоновича стало холодне.

– Не облажайтеся на мене, – заходив покоєм генерал-губернатор, у час розмови він знову плутав тільки "р" з "л". – Усі ми в цьому світі бестії. А бестії тому, що життя цього вимагає. Всі ми радні втопити в рожці води брижнього чи дати йому під зад. Але таких, як ви, – він захитав головою, – еге, таких, як ви, верьмишановний, я в житті своїм не зустлічав. Саме тому я пелший іду вам назустліч і пелший плотягую луку длужби та союзу.

Простяг руку, але повисла в повітрі: Микола Платонович дивився на губернатора так, що той мусив кашлянути в кулак тієї руки, яка протягувалася для дружби й союзу.

– Бачу, хочете галантій! – сказав його превосходительство. – Галазд, даю вам тлидцять тисяч…

Обличчя в Біляшівського знову було холодне.

– Це оклім болгу – тлидцять тисяч, – сказав губернатор. – Лазом солок тисяч. Біляшівський мовчав.

– Аре я не можу дати бірьше! – скрикнув вражено його превосходительство.

– Я у вас не вимагаю, – спокійно сказав старший радник. – Борг можете повернути…

– І допоможете мені?

– Чи ж у моїй то силі? – гостріше озвався Микола Платонович.

– Обілити, скільки встигнете, можете?

– Ні! – сказав Микола Платонович, скрушно зітхнувши. – Нічого я вже не можу.

Тоді сталося ще одне диво. Ноги в його превосходительства підігнулися, і він гримнув перед Біляшівським на коліна.

– Господь з вами! – вигукнув Микола Платонович. – Устаньте, ваше превосходительство!

– Христом вас заклинаю! – заридав раптом губернатор. – Порятуйте! Все своє майно вам віддам; не хочете тридцять, дам п’ятдесят тисяч, окрім боргу, – все, що забажаєте. У вашій силі це зробити, добре знаю, змилосердіться!

Цілував Миколі Платоновичу руки й коліна, а той ухилявся, скільки міг. Махав руками, наче відбивався од настирливої мухи.

– Господь із вами! – лопотів захищаючись. – Клянусь, що нічого я не в силі вчинити, ваше превосходительство: все надто далеко зайшло.

Генерал-губернатор раптом отямився. Встав і струсив з колін порох, хоч у кімнаті Миколи Платоновича було підметено. Подивився на супротивника з ненавистю, тоді круто розвернувся й покотився з покою геть, ані в думці не маючи повертати борг, заради якого сюди прикотив…

Епілог цієї історії короткий. За два тижні комісія закінчила свою роботу, заарештованого генерал-губернатора відвезли у Варшаву. Стряпчого нагороджено Станіславом у петлицю і запропоновано місце регістратора в канцелярії правителя Київського учбового округу. Він одразу ж виїхав на місце служби, повізши в Київ свою численну родину. Там довелося мені з ним кілька разів здибуватися, був він уже тоді, як дві краплі води, схожий на нашого професора історії. Ці зустрічі я просторо описав попереду, з чого явно випливає, що своєї клятви стати таким, як усі в цьому світі, він щиро дотримав. Ад’ютанта великого князя було відставлено, що сталося з генерал-губернатором – невідомо, а от Микола Платонович… ні, історія з ним іще не закінчилася, про нього, сподіваюся, писатиму ще не раз.

Можливо, й правильно помітив колишній генерал-губернатор, що в кожній людині живе більший чи менший біс ("бестія", як він висловився), і для мене особливий інтерес складає виявляти саме таких мічених. В історії з графом Потоцьким були мічені всі: і граф, і графиня, й Бібіков. Цю саму бестію тримав у грудях і генерал-губернатор, і великий князь, не ліпший був ад’ютант. Не вільний од того став і Третяк. Чистий вийшов з цієї історії тільки Микола Платонович Біляшівський, і це, відверто кажучи, мені не подобається. Цей чоловік мав усі передумови гармонійно вписатись у ліс людей, і певний час він так і чинив. Але щось у ньому було не так. Поважаний усіма обиватель, який здобув багатство зовсім у звичайний спосіб і жив за класичними приписами всіх чиновників його рангу, після цієї історії раптом почав збиватися з пуття і дійшов майже до вар’ятства. Саме ця історія й не дає мені пристойно завершити цей розділ, що мене в певний спосіб турбує. Однак не позбуваюся надії, що генерал-губернатор мав рацію: можливо, Микола Платонович найбільша з-поміж них бестія, отже треба ще його розкусити. Поки що я зупиняю своє стомлене перо, щоб пожити в світі й набратися вражень.