Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Фельд’єгер прибув уночі й передав найвище повеління великому князеві. Костянтина Павловича розбудили, царського листа подали в ліжко – прочитавши його, великий князь позеленів.

– Негайно викличте до мене ад’ютанта! – наказав. Ад’ютант примчав, ледве встигши застебнути на мундирі гудзики. Витягся перед великим князем, але той зірвав з нього еполети і зі звіриним ревом почав давати йому ляпаси. Ад’ютант стояв, як дерево, чітко виконуючи християнську повинність підставляти другу щоку, – не тямив, що відбувається.

– Ти, негіднику! – кричав великий князь. – Брехуне й підступнику. Зігною, розтопчу, розітру!

Великий князь схопив ад’ютанта за комір і поволік у знайому вже нам приймальну залу. Ад’ютант відразу ж упізнав запалені очі стряпчого, затремтів, як осиковий лист, і раптом божевільне заверещав. Спробував кинутися геть, але слуги перехопили. За кілька хвилин убігли захекані козаки.

– Сто нагаїв негіднику! – закричав великий князь, і штани злетіли з ад’ютанта, наче за помахом чарівної палички.

Засвистіли бичі, а великий князь бігав довкола жертви і похрускував пальцями – голосно рахував. Ад’ютант вив не своїм голосом. Амбросій Іванович не витримав: упав на коліна й заломив у німому благанні руки.

– Досить! – рявкнув великий князь. – У фортецю, в одиночну камеру мерзотника! В ту саму, де сидів оцей!

Вихекнув із себе повітря і раптом спинився, придивляючись, як молиться і б’є поклони стряпчий. Нечутно наблизився до Третяка і став. Амбросій Іванович закляк зі зведеними догори руками.

– Вдалося тобі викрутитися, голубчику? – спитав великий князь сардонічне. – Ферт ти, братику, ферт! Шкода, що я тоді випустив тебе зі своїх рук.

– Помилуйте! – прошелестів ледь чутно Третяк.

– Звісно, помилую, – сказав великий князь. – Але більше не потрапляй мені на очі, голубе. Мокрого місця від тебе не лишу!

Третяк кинувся, щоб поцілувати ноги великому князю, але той бридливо відскочив і помчав через приймальну залу.

– Слідчу комісію – в Житомирі – заревів він. – Відправити зараз же!

Слідча комісія виїхала в ту ж таки ніч, прихопивши з собою і стряпчого. Вони зупинилися ночувати у Зв’ягелі, і звідси Третяк зумів послати в Житомир посланця, який мав випередити комісію, – був то один із його чотирнадцяти кумів. Кум учасно звістив старшого радника про приїзд комісії, і той був готовий її зустріти в той час, коли генерал-губернатор і гадки не мав про напасть.

Комісія разом із нещасним Третяком приїхала до Житомира ввечері, і, як тільки розташувалася на відпочинок, до галку дому, в якому зупинився головний ревізор – генерал, ступив Микола Платонович.

– Я прошу, – сказав він генералу, чемно схиливши голову, – прийняти мою допомогу…

Генерал розпитав те-се, зрозумів, з ким має справу, і згодився. Микола Платонович розкланявся, а за кілька хвилин уже їхав в екіпажі, хоч його будинок був тільки за квартал.

Амбросій Іванович Третяк у цей час ридав в обіймах своєї щедрої й лагідної половини. Довкола них радісно товклися всі чотирнадцятеро дітей, дехто втирав і собі сльози, хоч нічого не розумів із того, що відбувалося.

– Я вже вас ніколи більше не покину! – клявся надміру розчулений Амбросій Іванович. – Ніколи-ніколи!..

Тієї ж ночі відбулася ще одна досить цікава подія.

Колишній старший радник Микола Платонович Біляіпівський спокійно попив чаю з помазаною маслом булочкою – масло те виробляли на хуторах біля Житомира німецькі колоністи – і готувався лягати спати, був уже в халаті, панталонах і нічному ковпаку, коли ж раптово в передпокої задзеленчав дзвінок. Микола Платонович перезирнувся із слугою, і в них обох стали однаково здивовані й однаково тривожні лиця, адже навіть Третяк не зважувався турбувати у цей сокровенний час Миколу Платоновича. Дзвінок задзеленькотів настирливіше, і Біляшівський дав очима слузі сигнал відчинити.

Слуга прибіг у спальню Миколи Платоновича переляканий, сповістивши, що до них заявився сам генерал-губернатор. Біляшівський сприйняв цю звістку спокійно, але, шануючи генерал-губернаторський гонор, попросив переказати його превосходительству, що він до такого візиту належно не одягнений, отож хай його превосходительство або почекає, поки він одягнеться, або ж, коли справа надто нагальна… Його превосходительство не дослухав слугу, відсторонив його рішучим рухом і покотився просто в спальню Біляшівського.

– Не турбуйтеся церемоніями, – сказав. – Я приніс вам мою позичку – десять тисяч карбованців.