Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Ні, ні, – сказав він, зводячись. – Не час тепер про справи говорити. Порадійте в домі своєму, Амбросію Івановичу, але коли вам припече, приходьте тоді до мене…

Микола Платонович мов у криницю дивився. Не минуло й кількох днів, як на Кашперівській вулиці, неподалік од озера, перестрів був Амбросія Івановича Третяка якийсь невідомий і вдарив його з усієї сили в обличчя. Третяк кинувся тікати, а що мав добрі й довгі ноги, це йому вдалося, хоч і дістав був каменюкою в плечі – кидав каменя той-таки напасник. Після того цілий день боявся Амбросій Іванович виходити на вулицю, а коли вийшов, то тільки на те, щоб перебігти похапцем кілька хідників і непомітно шмигнути в гостинно відчинені перед ним двері Миколи Платоновича.

– Цього я й сподівався, – сказав колишній старший радник. – То що робитимем?

– Прийшов порадитися й попитатися.

– Питатися легко, – задумливо сказав Біляшівський. – Та й порада тут може бути одна.

– Вбити його?

– Ви надто гарячої крові, Амбросію Івановичу, – всміхнувся Микола Платонович. – Окрім того, забуваєте про вухаті стіни й окаті вікна. Запропастите й мене, й родину свою, а що з того, коли із землі зникне якийсь черв’як?

Ходив кабінетом, задумано похиливши чоло, а Третяк, сидячи в кутку, стежив за ним блискучими жаристими очима.

– З тим доносом ми програли через ваш безрозум. Коли вже постаєш супроти кого, вважай, що не з дурнем маєш справу. А тут ще й генерал-губернаторі Тямите це? Ніколи не звіряйте свого діла посіпакам, нікому про себе нічого не розказуйте. Забудьте, що у вас вірні приятелі є. Виходьте на найвищу особу, саме ту, до кого спрямовано донос. Бо донос – велика сила, Амбросію Івановичу, але тільки в руках того, хто не дозволить себе водити за носа. Це дуже бридка сила, – Микола Платонович повернувся до Третяка, і його обличчя пересмикнулося від обридження. – Не думайте, що мені любе це діло. Бридке воно мені, несказанно бридке! Але поки що це єдина наша зброя, щоб урятуватися. Можливо, за те нам спокутувати доведеться, адже беремо на душу скверну. Обережні будьмо з тим!

Говорив трохи патетично, обличчя в час цієї промови посмикувалося, очі палали, й тільки затишне черевце, яке мав, могло б викликати підозру в щирості його слів. Дивний то був чоловік, цей Біляшівський! Жив собі, й добро набував, і не відсмикував руки, коли в неї клали хабаря. Збирав отак гроші і зумів стати помітною особою в місті. Але щось було в ньому й незвичайне. Може, оця затятість у змаганні? Було й чудніше – попри все прочувалось у ньому щось непідробно-щире. Третяк відчував двоїстість свого покровителя, але справа зайшла надто далеко, і йому тільки й лишалося, що пересівати через мозок велемовство Миколи Платоновича. Знав, що той зумисне не висловлюється просто, бо й тепер йому здавалося, що ця кімната переповнена вухами й очима; зрештою, відчував те й на вулиці, коли простував сюди: стежили за ним безтілесні духи – гналися й грозилися схопити.

– Чи не ліпше мені кудись виїхати? – спитав Третяк пригнічено.

– Виїхати можете, – спокійно відказав Микола Платонович. – Але за вами поплететься хвіст вашої неблагонадійності. Потече за вами, шановний, паперова ріка, і ніде не зможете влаштуватися на пристойну роботу. Там, у іншому місті, не буде такого дивака, як я, котрий утримуватиме вас і вашу родину, там усе кластиметься тільки на ваші плечі.

Кінчиться тим, що не зможете вивести своїх дітей у люди, а розсіються вони по світі, як бур’ян.

– Тоді радьте, що маю робити, – схилив голову Третяк. Микола Платонович сів за стіл, написав кілька слів і подав паперину Амбросію Івановичу. Той прочитав і злякано скочив.

– Пропаду я, Миколо Платоновичу!

– Тобі зараз все одно, – перейшов на "ти" Біляшівський. – Переніс гірше, а за скаргу й донос ніхто тебе не повісить, хіба зашлють кудись…

– А родина?

– Ну, родина твоя, здається, не голодує. Буде забезпечена вона й після моєї смерті…

Дивилися один на одного: стряпчий спитуючи, а старший радник вивіряючи. Були однаково насторожені, бо раптом перестали довіряти один одному. Але за хвилю це в них минуло: Біляшівський запосміхався, а на вуста Третяка налізло щось кисле, скривлене.

– Чи єдиний це вихід?

– Та от єдиний.

– Але великий князь…

– Більше…

– Можна мені подумати?

– Думай, але не виходячи з цього кабінету.

– А написали?

– Все готово, – сказав Микола Платонович і зітхнув.

– Коли треба йти?

– Щоб не було пізно, зараз.