Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Не прощаючись із сім’єю?

Микола Платонович хитнув. Очі його стали сумні Дивився на чоловіка, що сидів навпроти, із співчуттям, і це таки було щире співчуття. Тоді знову відчув Третяк підозру до свого патрона.

– А ви, – спитав, – не хочете нічого губити? Все на мої плечі кладете?

– Та от кладу, – розвів руками Микола Платонович, – і знаєш чому? Бо справжній страждалець – ти, а я не бідний і не нещасний. Отже, коли ти нічого не доб’єшся, треба наше життя списати в архів…

Третяк вийшов на ганок. Був у шинельці, картузі та рудих чоботях. Спинився й зирнув на побитий позолотою клен. Біля того клена стояв чоловік, який викрешував вогонь, щоб закурити люльку. Викрешуючи вогонь, позирав сторожко, і це Амбросій Іванович не міг не помітити. Трохи віддалік стовбичила ще одна фігура, а зліворуч – третя.

Саме в цей момент під ганок підкотився екіпаж Миколи Платоновича, відтак з’явився й сам Біляшівський. Звично сів у карету, і тут-таки всі три спостерігачі помітили, що Третяк зник. Вони сполошилися й кинулися вслід за каретою, але та крутнула в одну вуличку і в другу, а на третю виїхала зовсім неквапно. Тут її й наздогнав один із наглядачів, що помчав слідом, але, зазирнувши всередину, побачив тільки спокійне обличчя Миколи Платоновича, який, уздрівши підглядача, раптом побагровів і рикнув так сердито, що той миттю щез. Третяка в кареті не було; де дівся стряпчий – не довідався ніхто, і сполошений генерал-губернатор підняв на ноги всю поліцію.

Третяк зник, наче впав у воду.

Рівно через місяць після цієї події його імператорська величність Микола Павлович прогулювався пішки вулицею, бо від сидячого життя здобув нахил до поганих хвороб і в такий спосіб давав змогу своєму самодержавному тілові трохи рухатися. Він був у той день ані сердитий, ні добрий і встиг розпекти тільки одного кадета, який був настільки неуважний, що не встиг при появі коронованої особи вчасно зслизнути з очей. Через це вулиця, по якій ступав Микола Павлович, швидко перед ним порожніла, і він діставав од того своєрідну втіху. Тут-то й кинувся йому під ноги Амбросій Іванович Третяк, упав на коліна й високо підняв над головою папір з доносом, вчинивши цього разу точнісінько так, як навчив його Микола Платонович.

Государ спинився й подумав, чи не ліпше повернутися й піти геть, але побачив у шибах з обох боків вулиці десятки засвічених цікавістю облич, тож милостиво кивнув прохачеві й наказав іти за ним у палац.

Амбросій Іванович, коли його ввели в пишні царські апартаменти, стояв посеред величезної зали й тремтів, як осиковий листок, йому здалося, що ситуація повторюється, і все станеться зовсім так, як у Варшаві. Ось зараз відчує звіриний рев, і на нього налетить ще більший і жорстокіший монстр.

Але нічого такого не сталося. Третяк побачив проти себе холодні водянисті очі його величності, які пильно на нього дивилися ("Як змій на нікчемну жабу", – подумав він), – цар скаргу вже переглянув.

– Те, що написав, – сказав зимно, – дуже серйозне. Коли скаржишся неправедно, ти загинув, але коли все, що тут написано, – цар тицьнув пальцем у папір, – правда, тебе винагородять і дістанеш захист. Заарештуйте його, – наказав, не звищуючи голосу.

Через кілька годин фельд’єгер мчав уже стряпчого з Петербурга у Варшаву, везучи й власноручного листа його імператорської величності. У Третяка під час тієї поїздки зійшло двадцять сім потів, а його кучерявий чуб порідшав наполовину. Передчував муки, на які його віддасть Костянтин Павлович, і бажав собі тільки легкої смерті. Те волосся, що в нього залишилося, посивіло, він згорбився і став напрочуд схожий на професора історії Київського університету Сарницького. Йому маячіли якісь привиддя, що простягали до нього руки, одна з тих почвар мала обличчя волинського генерал-губернатора, а друга – ад’ютанта великого князя. Амбросій Іванович прокидався, омитий холодним потом, ноги йому корчило, язик ставав у роті кілком, серце вистрибувало з тіла – мигало червоне, криваве марево, і йому здавалося, що вони мчать назустріч розверстій пащеці, яка за мить навіки проковтне і карету, і фельд’єгеря, і його самого. Вихоплювався з того марева, але ставало ще нестерпніше, і Третяк западав у чорний морок. Увижалося йому, що тіло його заростає шерстю і, як тільки в’їдуть вони в ліс, який бовваніє попереду, перетвориться він у вовкулаку й вистрибне з цієї душної клітки в захистя дерев. Відчув, що навколо нього й справді ліс, але дивний, несвітський: кожне дерево в ньому – жива істота. Кожне дерево – й рослина, й людина водночас, і в цьому лісі людей відчув пекучу самоту. Ставав вовкулакою, а волів жити деревом, щоб вільно закинути в небо шумливу крону й пити його, вмиватися ним, а втиратися хмарою. Тугу загнаного звіра відчув Амбросій Іванович Третяк, бо єдине, що залишилося йому з бажань: нічим ні від кого не різнитися. Хай прийде смерть, або хай стане в лісі людей тінню, хай житиме, як і всі, аби тільки мати спокій. Знав: у химерні, незвичайні сіті заплутала його доля, а це так страшно. Страшно безнастанно труситись у цьому тарантасі і знати: доки доїде до місця, може розтруситися, як борошно з дірявого міха. Ні, не хоче він аніяких пригод, а, коли, дасть бог, переживе це випробування, існуватиме ще тихіше, ніж доціль. Не відчуватиме й гордині до світу й не намагатиметься більше утверджувати свого "я". Нічого осібного, нічого надзвичайного – все "як у всіх", усе вкладене в чітко означене ложе. Прокрустових лож, думав він, не буває – є тільки наша нездатність пристосовуватися. Відтепер знав, що будь-яке ложе, до якого його допустять, буде по ньому, треба – витягнеться, а ні – скоротиться. Одного тільки хотів – минути смерть. Через це молився й заклинав, і той його безголосий поклик лунав у лісі людей, як розпачливе вовче виття. Тоді ж прирік страшним зуроченням Миколу Платоновича Біляшівського, щоб той не відступився од слова свого. "Коли відступишся від моїх сиріт, сльози їхні впадуть тобі на голову камінням!"