Валерий Шевчук - Три листки за вікном

До Житомира Микола Платонович повернувся аж через два місяці, за цей час минуло літо й настала осінь. Він привіз дітям Третяка подарунки, а його жінці чудову хустку. Жінка, правда, не вельми зраділа на ту хустку, її більше турбувало, що за ці два місяці її чоловік так і не подав про себе ніякої звістки, але, глянувши на благодушне обличчя свого добродійника й покровителя, помалу заспокоїлася й почала навіть тихцем радіти й собі на ту подаровану хустку.

Тим часом певні події відбулись і у Варшаві. Туди несподівано приїхав для ревізії місцевих тюрем генерал, який мав щодо своєї місії припис від самої імператорської величності. Великий князь тим часом зовсім забув, що закинув без суду в тюрму нещасного стряпчого, а коли генерал, якому Третяк детально оповів свою історію, нагадав про те, вражено ляпнув себе по лобі і всю ту історію зволив згадати.

– Так, так! – мовив він генералу. – Це мій особистий в’язень, який образив мою особу, але я йому цю вину прощаю і вирішив випустити його на волю. Те, що відсидів, – по заслугах йому, не навдокучатиме доносами. Від цих доносів та донощиків, – сказав його величність, – мені в голові наморочиться й пухне. – Він показав при цьому, як у нього пухне голова. – А взагалі, – сказав він генералові, – у мене тут у тюрмах повний порядок. Умови, звісно, не курортні, бо тюрми в курорти ще в жодній країні не перетворювали, однак посидіти декому корисно.

– Ваш бранець просидів без суду чотири місяці, – сказав генерал.

– Ну, це не чотири роки, – відповів його величність. – Сподіваюся, це отверезить його.

Тут-таки він наказав ад’ютантові, щоб в’язню видали на дорогу триста карбованців.

– Хай знає мою добрість, негідник! – сказав і був переконаний, що справді чинить милосердя, за яке йому колись мало б віддатися сторицею.

О наївні й нерозумні простаки! У своїй зарозумілості люди, самі того не добачаючи, тратять тверде мірило добра і зла. Я помітив це давно, ще коли писав свою першу "Чорну книгу": найбільша вада людини в тому, що кожен чудово прозирає зло у ближньому, а власне називає добром. Все, що їй корисне й потрібне, – благо з благ, а все некорисне – брехня й наклеп. Чуже зло людина бичує з нещадною завзятістю, а власне плекає, як любе дитя. Це дитя росте в душах злочестивців, як бур’ян з малої насінини. Заповнює людину, клітина за клітиною, і людина, сама того не відаючи, тратить частина за частиною здорові клітини свого єства. Хвора вона робиться: стає або ж релігійним фанатиком, або ж чинить зло свідомо. Стає облудником: говорить одне, а чинить інше. Люди не однакові в цьому світі, але їхні біди й прокляття ті ж самі.

Часом мені здається, що я у світі, мов той хлопчак, котрий перетяг через дорогу шворку, а сам засів у кущі й дивиться, що з того вийде. Люди йдуть і перечіпаються, а він з того радіє, аж заливається з утіхи. Це, можливо, мій гандж, і я усвідомлюю його. Сміюся, бо ті дурні недобачають у сутіні шворки і так кумедно через неї сторчують. Ні, я не янгол, але лиха в цьому світі великого не несу. Я тільки радію на його безрозум, і це дивним чином підносить мене над людьми. Адже вони, ніби хробачки, вовтузяться в сліпому змаганні й боротьбі. Мені хочеться закричати в той мурашник: "Гей, ви! Бийтеся, метайтеся, раньте й убивайте одне одного, колобродьте, змагайтеся й боріться! Я не хочу брати участі в цьому всьому!"

Аж трушуся, пишучи ці слова. Такі напливи злості, ба навіть люті й утішної лихоємності, відчуваю не завжди. Це короткотривалі спалахи в мені, але з ними годі впоратися. Це щось привнесене в душу мою, але воно існує. Знаю про це й не ховаюся. Мені часом здається, що моє лихоємство – результат недолугого виховання, що його дав мені батько.

Він учив бути білою вороною, а вже це до чогось зобов’язує. Це приносить зайві утруднення – така людина не може бути блага! Буде завжди самотня, невдоволена, а коли так, душа її сутінком повиватиметься…

Я втомився. Притому так, що не хочу дописувати цієї історії. Сиджу, заплющивши очі, й уявляю її. Хай вона допишеться в уяві моїй, так теж можна творити "Чорну книгу". Не один із нас це потайки чинить, і ніхто в таких не кидає каменем. Я не сподіваюся, що ця книга воздається мені добром. Доля її – все-таки колись згоріти. Є щось закономірне в тому, що такі книги горять. Але ні, це говорять у мені зайва перевтома й та незбагненна роздратованість, котра раптом мене пойняла…

Минуло кілька днів, я прочитав ці слова й розсміявся. Дивна сила, бува, на нас находить, дивні настрої й химери нас звойовують, чомусь завжди ставимо ми наріжним каменем сумління. Це щось таке давнє, нагадане й, мені здається, ілюзорне. Ні, є світ, люди, життя, а всі накладки ума – тільки свідчення хворої душі…