Валерий Шевчук - Три листки за вікном

У цей-таки вечір колишній старший радник різався в карти з поліцейським чиновником і ще з кількома партнерами. Уже програв десять карбованців – всі ті гроші перейшли до кишені поліцейського чиновника. Коли ж Микола Платонович залишив товариство, чиновник зробив йому заспокійливий рух бровами. Біляшівський сів у карету й наказав повезти себе до будинку, де жила родина Третяка. Там він провів годину, подарувавши кожному з численного сімейства по дрібничці, жартував, а з малюками так розігрався, що дозволив їм покататись у себе на хребті, смішно підгецуючи. Це розвеселило навіть загорьовану Третячиху, і вона раз усміхнулася, решту часу сердешну жінку мучила думка, що вона вже ніколи не побачить батька своїх численних дітей.

Батько ж дітей у цей час ходив по Варшаві, розшукуючи дешевий готель. Такий готель він зрештою знайшов, а вранці вже стояв перед ад’ютантом великого князя, який люб’язно простяг йому руку й почав розпитувати про діло з батьківською турботливістю. Як навмисне, був анітрохи не схожий на свого брата, й Третяк простодушно оповів йому свою історію. Ад’ютант у кількох місцях вражено зойкав, у кількох закочував очі під лоба, а коли Амбросій Іванович оповів йому про свою мандрівку з дітьми із Зв’ягеля до Житомира, не стримав сльози.

– Який негідник! – вигукнув він, нервово ходячи по кабінету. – Пустити по світу з торбою таке численне сімейство! Я вам, пане, допоможу, достеменно допоможу! Подумати тільки, який негідник! – Він картинно звів руки вгору й закотив очі. – Так що ви хочете? – спитав, різко повертаючись. – Зустрітися з великим князем чи досить мого втручання?

– А ви хто, коли не секрет? – простодушно спитав Третяк.

– Ну, я людина маленька, але дещо і в моїй владі.

– Хочу зустрітися з великим князем, – сказав Третяк.

– І правильно! – потер руки ад’ютант. – Я б на вашому місці теж так учинив би. Але для того, щоб потрапити на прийом до великого князя, треба вичекати момент. О, момент! – Він знову закотив очі. – Навідуйтеся до мене щодня, – наказав, і його обличчя стало офіційно-неприступне. Третяк поспішив відкланятися.

Ад’ютант великого князя сів за стіл: перед ним лежав складений донос на сто тридцять пунктів. Спершу він помилувався на чіткий бездоганний почерк, яким було списано папір, потім помацав сам папір – був той найвищої якості. Тільки після того ад’ютант заглибивсь у читання, і воно настільки його захопило, що прослухав дзвінок, яким викликав його великий князь. Тоді дзвінок задзеленчав дужче, і ад’ютант притьма кинувсь у кабінет великого князя. Той сидів за столом роздратований й нетерпляче ламав перо.

– Де це ви ходите? – рявкнув він.

– Приходив якийсь чиновник з наймерзеннішими й брехливими доносами на волинського генерал-губернатора, ваша величносте.

– Що хотів?

– Захисник волинських хабарників, ваша величносте, яких губернатор притис.

– І добре зробив, – мовив великий князь. – Але я вас покликав не для того…

У цей час у Житомирі плакала дружина Амбросія Івановича. Микола Платонович її втішав; зрештою, турбувався й сам.

– Чує моє серце, не повернеться він звідти. Що я тоді з дітьми робитиму, де подінуся?..

– Не збираюся од вас відрікатися, Катерино Михайлівно, – урочисто сказав Біляшівський. – Станете мені за рідних.

– Благодійнику ви наш! – кинулася йому до руки Третячиха.

– Бога ради, бога ради! – звів руки Микола Платонович. – Я переконаний, що все має скінчитися благополучно…

Дививсь у вікно й бачив зелене дубове листя, яке тріпотіло на синьому небесному тлі, там стояла налита сонцем срібна хмара – біле вітрило, яке рухало невидимий корабель. Коло хмари креслили небо чорними рисками ластівки, і Микола Платонович раптом відчув, що він старий і грішний. Справді хотів допомогти цій родині і хоч так змити з душі скверну. А ще він подумав, що світ – дивоглядна сітка, в якій борсаються тисячі й мільйони нещасних істот. Життя кожного – бурхлива річка, котра мчить у кам’янистому ложі, а доля людини – човен, що по тій річці летить.

Він підійшов до жінки, що зажурено сиділа на ослінці, і раптом поклав їй на плече руку.

– Не печальтеся, Катерино Михайлівно, – сказав сердечно. – Що має статися, того не обійти, а що сталося – не повернеш…

– Воно так, – відказала Третячиха, – тому і ллємо ми, жінки, сльози…

Наступного дня Амбросій Іванович Третяк, урочистий та серйозний, у мундирі, застебнутім на всі гудзики, і в ретельно наваксованих чоботях, підходив до управління намісника. На лобі його тремтіли великі краплі поту, а язик тремтів. Не знав, що саме в цей момент у великого князя був звичайний приступ сказу і зараз на Третяка нетерпляче очікує, аж пританцьовує, ад’ютант, – Амбросій Іванович ішов, наївно світячи очима на вивіски магазинів і столичний люд. Дивився він на всіх з любов’ю, бо вірив: усе те, що перевернуло його життя, тільки тимчасові утруднення, невдовзі так станеться, що він знову повернеться у Зв’ягель і знову найме хатку, де народилися всі чотирнадцятеро його синів. Із таким благодушним спокоєм він і переступив поріг управління.