Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Геть! – заверещав його превосходительство і завдяки цьому короткому слову врятував себе, бо видихнув із себе зайве повітря, яке нещадно його розпирало. Коли б цього не трапилося, хто зна, чи не довелося б властям підшуковувати для Волині нового генерал-губернатора.

Микола Платонович Біляшівський, старший радник губернського правління, поклав прохання про звільнення на стіл його превосходительства, і всміхаючись, як йому здавалося, чемно, пішов задки з кабінету, незмінно кланяючись з тією непідробною грацією, з якою вміє кланятися чиновник, що пережив не одного генерал-губернатора.

Як тільки зачинилися двері, губернатор миттю викликав свого підсобника-фактора.

– Стежити за ним у десять очей, – наказав він. – І сам, і всі, хто з ним спілкується, мають бути під твердим наглядом. – Потер пухкенькі ручки, які від збудження позатерпали. – О, я знаю таких голубків, – закинув угору борідку, і тонкі його, жіночі, брови затремтіли. – Але він у мене ще затанцює. Розтовчу, розтопчу, знищу! – заверещав тонко, бо міг дозволити собі вилити лють: перед ним стояла не людина, а тінь, притому така, котра зробить навіть більше, ніж він накаже.

"А що, коли й цьому дати під зад?" – раптом подумав генерал-губернатор, і ця думка його по-своєму втішила.

Підійшов до вікна, заклав руки за спину, сперся круглим животом-кавуном об підвіконня і задивився на вулицю, по якій не їхав як завжди, а йшов з дивним прискоком, весь час озираючись, применшений од погляду згори і вже зовсім жалюгідний його супротивник. Стояла ясна погода, від Миколи Платоновича на хідник падала коротка тінь; його превосходительство зволили примружитися, і йому здалося, що та тінь схожа на його всюдисущого фактора.

– Станьте його тінню, – наказав, – і не спускайте з нього ока ні вдень, ані вночі.

Але це говорив сам собі, бо фактор із кімнати щез, і справді ставши тінню Миколи Платоновича, вчинив він це з чудовою похопливістю. Губернатор подумав, що турбуватись йому особливо не випадає, через це він підійшов до секретного сейфа, вийняв звідти пляшку з найліпшим французьким коньяком і, наливши срібну чарочку, не без задоволення ковтнув, перед тим трохи потримавши в роті. Він налив другу чарочку і притулив її до губів. Удихав тонкий аромат, а тоді повільно почав ту чарочку перехиляти. Коньяк потік йому в рота тоненькою цівочкою, і він скерував її в горло, стежачи, щоб цівочка не тоншала й не грубшала…

І йшов по вулиці колишній старший радник, який, можливо, мав тінню губернаторового фактора, а може, я перебільшую, приписуючи тому фактору свої властивості – хто його зна! Дописав до цього місця, й перо моє спинилося, і відчув я невпевненість, бо стало на серці незатишно-голо. Ходила біля мене й навколо дому ніч, і тільки свічка виїдала на столі жовте коло (як було не згадати тут свого предка Іллю і той момент у його житті, коли навідувалася смерть); у тому колі лежала книга з чорними значками літер на сірому полі, лежали мої руки й відкинуте набік перо. Що чорного в цій історії і хто з моїх персонажів чорніший?

Старший радник зібрав свій маєток не набагато ліпшим шляхом, яким збирав його губернатор. Але старший радник був трохи й інакший: брав, що йому давали, і ніколи нічого не вимагав. Рука його, пишучи доноса на генерал-губернатора, була тверда. Він сидів, як оце я, у світлому колі, створеному свічкою, сидів, не встаючи, цілу ніч, переробляв, переписував. Ніколи так пильно й старанно не працював, бо ніколи не бував такий зганьблений. Здається, не тільки пропалі десять тисяч стукали йому в груди, а й згадка про дітей Амбросія Івановича Третяка – це додавало йому нової сили й завзяття. Часом уставав, ходив сюди-туди кімнатою, тягаючи за собою чорну й кудлату тінь, а десь там, у ночі, за вікном перетворивсь у сову чи сича губернаторський фактор, сидів на гілці дерева, моторошно поблимуючи на освітлене вікно, а коли те світло надто його дратувало, кидав у ніч іржавий, хрипкий і розпачливий погук. І той погук летів над заснулим містом, стьобав його, і не одні очі від того розплющувались і думали про нещастя, які їх чекають, молилися до темряви, зір ясних і неба, просили забрати з ночі лихого призвісника. Тоді пугач на гілці затихав, надиблював пір’я й дивувався з людської марновірності, адже прийшов він у це місто тільки для того, щоб дивитися на єдине вікно, що не хоче гаситися, це турбувало його і змучувало – не міг угадати його сокровенної таємниці. Микола Платонович також чув той розпачливий погук, він зупинявся й зупиняв свою тінь, прислуховувався і, як усі марновірні, починав сумніватися. Але це не могло довго тривати, бо знову озивалося в його грудях щось подібне до цього стогону – кидався до столу, бурмочучи філіппіки доносу: