Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– То й гаразд! – сказав кум, смокчучи вже порожню люльку. – Закуримо, чи що?

На те слово витяг люльку й Амбросій Іванович, а його кум набив свою вдруге. Сиділи й пускали хмарки диму й мовчали . обоє.

Наступного ранку вся вулиця і трохи людей із сусідніх зібралися дивитися, як від’їжджає з родиною шукати справедливості Амбросій Іванович Третяк. На воза поклали кілька клунків із убогими пожитками стряпчого – були це вкривала й кілька подушок. Зимову одежу залишили в кума, як і кухонне начиння. На віз посадили матір і найменших дітей – усілося їх там шестеро. Решта десятеро мала йти пішки.

Амбросій Іванович розцілувався зі своїми кумами – були це дрібні чиновники, а дехто і з міщан, – відтак глянув на хату, яку наймав проздовж багатьох років, і його очі замерзли від печалі. Але ніхто й не подумав плакати, бо на всіх найшла раптом висока урочистість – готувалися подолати дорогу на сто верстов. Батько взяв віжки в руки і вйокнув, коні рушили, тягнучи віз із жінкою та дітьми, решта дітей сипонула слідом, і люди, які дивилися на цей від’їзд, розступились, утворюючи коридор. Рушили в тому коридорі, збиваючи пилюгу, люди мовчки дивилися їм услід, аж доки не звернули вони з вулиці. За возом чимдуж помчало кільканадцятеро дітлахів – приятелів дітей Третяка, але й ці провожаті скоро відстали, набридло їм ковтати куряву, та й нецікаво було.

За містом Третяк зупинився й розділив дітей на дві групи: одні мали їхати, а другі йти, потім другі міняли перших, і так мало тривати цілу дорогу. Проходили в день по п’ятнадцять верстов, а на ніч зупинялися там, де заставав їх вечір. Мати робила під возом постіль найменшим, більші загортались у покривала просто на траві, а батько, спутавши коней, стеріг їх до півночі. Потім його замінювали старші сини – все чинилося за безсловесною згодою. Харч спершу купували по селах, а коли не стало грошей, почали випрошувати, дещо хлопці крали, і батько їм за те ані слова не сказав, хоч досі в таких речах бував суворо-невблаганний. Він ще більше висох, потемнів з виду, діти теж, і їх по селах почали приймати за циган. Так тривало цілий тиждень, аж доки не в’їхали вони на міст через Кам’янку – перед ними лежав Житомир.

Микола Платонович Біляшівський прокинувся тоді рано. Лежав у постелі й думав про лихі часи, які до нього приходили. Вчора губернатор попросив у нього позичити десять тисяч асигнаціями. Уявляв собі увіч того коротуна, його блакитно-сині оченята й кавун-живіт, зашитий у штани. Цього разу не передав прохання через фактора, а викликав старшого радника до себе в кабінет. Походжав на коротеньких ніжках пружинистою ходою й розпитував про справи, не вимовляючи при цьому всі сімнадцять звуків; брови його були охайно підскубані, він підіймав їх угору й опускав. Бакенбарди при розмові стовбурчилися, а вуста ворушилися. Борідка підстрибувала, бо його превосходительство зволили чимось невдоволитися, і старший радник при всьому старанні ніяк не міг допетрати, що той од нього хоче, і пік при цьому раків.

– Ну, це справи такі, – раптом зовсім виразно сказав губернатор і поплескав пухкою ручкою старшого радника по плечі. – Ви, Миколо Платоновичу, чиновник справний, чув я і про ваші прибутки, хе-хе! Добре собі живете в цьому райському куточку і не бідно, чи не так?

Кляцнув пальцями й відвернувся до вікна. Похитувався на коротких ногах і дивився на вулицю.

– Позичте мені десять тисяч, – сказав коротко. – Маю нагальні витрати…

Микола Платонович був спантеличений. По-перше, був уражений з того, що не збагнув ані слова з дорікань генерал-губернатора і не зрозумів претензій до його службової старатливості, а по-друге, здивовано виявив, що губернатор може балакати, не потворячи сімнадцяти звуків. Ті слова про позику прозвучали виразно й чітко, і їх не скривотлумачиш. Може, Тому Біляшівський стояв, дивлячись на круглу спину його превосходительства й нетямно кліпав очима.

– Що ви сказали? – спитав різко генерал-губернатор.

– Коли буде на те ваше зволення, – пробурмотів старший радник. Ніколи досі губернатори в нього грошей не позичали.

– Так-так, – повернувся на закаблуках генерал-губернатор. – Я зволяю, щоб ви позичили мені десять тисяч карбованців.

Розтулив червоногубого рота й зареготав.

– Але запам’ятайте: по-зи-чаю! Розумієте мене? Микола Платонович кивнув, наче він щось і справді розумів. Знав, що гроші його превосходительство візьме, але назад вони навряд чи повернуться. "Такса за посаду", – мигнула в його голові думка, і йому захотілося почухати потилицю. Але не посмів учинити такий простацький рух у присутності його превосходительства; треба було залишитися на самоті, щоб прикинути, чи не пожиточніше буде взагалі покинути службу. Дививсь у блакитно-сині очка губернатора, аж проїдали його, і раптом усміхнувся.