Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– У мене і в думці не може бути, – сказав, – що ви можете, ваше превосходительство, ті гроші не віддати…

– Ну от! – по-діловому зауважив губернатор. – Мені потрібна готівка. Задля цього відпускаю вас на сьогодні зі служби, і ніколи не тримайте в голові негарних думок…

Микола Платонович Біляшівський був чоловік розважливий і обережний. Він попрохав у губернатора відстрочки на два дні з огляду на те, що готівки вдома не було, а банк був зачинений з приводу трауру. Тим часом розпитавсь у губернських чиновників і виявив, що подібна розмова відбулася з генерал-губернатором у кожного, дехто гроші йому вже "позичив", а решта тільки збиралася. Старший радник ретельно позаписував усе, що йому вдалося вивідати. І от зараз він лежав у ліжку й підраховував. Викинуті десять тисяч карбованців завдяки службі могли йому повернутися, але не швидко. Вирішив поки що служби не покидати, однак і далі таємно збирати дані про зловживання губернатора.

У цей момент і під’їхав до його двору Амбросій Іванович Третяк. Зупинив коней, звелів усім дітям вилаштуватися за віком, на чолі цього загону поставив дружину і завів свій полк у двір свого далекого родича. Після того випалив люльку і тільки тоді підійшов до дверей – тричі смикнув за ручку дзвоника.

– Чого тобі? – спитав слуга, побачивши перед собою закіптюженого, вишпареного на сонці і здорожілого Третяка.

– Я родич Миколи Платоновича Біляшівського, – як у трубу, прогув Амбросій Іванович. – Прошу, щоб прийняв мене у невідкладній справі,

Відступив од ганку на кілька кроків і наказав вилаштуваному в дворі сімейству, як тільки з’явиться Микола Платонович, падати йому в ноги. Вражений слуга поспішив доповісти старшому раднику про його дивних гостей, а сімейство Третяків стояло, завмерши, у дворі, готове чекати й виконувати все, що накаже батько.

Микола Платонович зчудувався. Накинув на плечі шовкового халата і, не скидаючи нічного ковпака, пішов до дверей. На його появу все сімейство дружно впало навколішки:шістнадцятеро дітей, жінка, а попереду всіх чоловік.

– Це ти, Амбросію Івановичу? – здивовано спитав старший радник.

– Я і лихо моє! – понуро сказав Третяк, зводячись із колін. – Коли не виявите до нас ласки, підемо пропадати.

Він глухо й сердито оповів про кривду, і Микола Платонович просльозився – зрештою, мигнуло йому в голові, це ще один пункт до реєстру генерал-губернаторських переступів.

– То проженете чи зласкавитеся? – спитав понуро Третяк і блимнув на далекого родича.

Микола Платонович якийсь час міркував. Тоді ступив білими, взутими у пантофлі ногами зі сходинок. Підійшов до Амбросія Івановича, обійняв його й поцілував, після чого рушив уздовж ряду дітей і цілував кожного в маківку. На щоці його тремтіла невтерта сльоза, а чи була вона щира, сам бог відає.

– Чи ж можу я вас прогнати? – сказав старший радник. – Є в мене порожній дім, куди не вселив ще квартирантів, а мені до зарізу потрібен адвокат для переписування паперів і щоб допомагав у процесах, які мені доводиться вести з боржниками.

Тоді не витримала жінка Третякова.

– Благодійнику ви наш! – закричала вона й кинулася в ноги Миколі Платоновичу. – Ми врятовані!

– Заспокойтеся, Катерино Михайлівно, – сказав лагідно Біляшівський. – Не треба дякувати, просто в добру годину нагодилися.

Відтоді старший радник з Третяком не раз зачинялися в кабінеті і довго про щось балакали. Під час цих розмов слугам було заборонено підходити близько до дверей – йшлося ж про одне: губернаторські зловживання.

– Я чоловік поступливий, але зачіпати мого самолюбства не можна, – сказав Микола Платонович. – Це ж відвертий грабіж. Запишіть: на останньому балу, 20 серпня, він здер у поміщиків Цішковських п’ятнадцять тисяч карбованців, у Голембіцького – п’ять тисяч. У Відеських та Глімбоцьких узяв по тисячі. Скільки номерів у реєстрі?

– Без ваших теперішніх сто двадцять. Біляшівський ходив по кабінеті.

– Апетиту його превосходительства немає межі. Боюся, що таки доведеться оголосити йому війну. Для цього мені потрібен такий чоловік, який згодився б для цього діла й на смерть.

– Я готовий до всього, – сказав Третяк. – Одного боюся…

– Не треба нічого боятися, – сказав Біляшівський.

– А коли щось станеться?

– Тоді батьком твоїм дітям стану я, – твердо сказав Микола Платонович.

– Я готовий на все, – урочисто промовив Третяк. – Так уже мені тут накипіло, – він ударив себе в груди, – що й убити його міг би.