Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Донос – це найбільший винахід упосліджених. Це крик серед ночі, і крик недаремний. Це сила кволого й боязкого, а може, навіть вищий її вияв. Донос – це меч у руках, з яких забрано меча справжнього, донос – це втіха самотнього злочестивця і несправедливо ураженого. Завдяки доносам сильні світу цього керують державами й тримають у послушенстві тисячі тисяч. Хо-хо! – казав Микола Платонович. – Я не такий убогий, щоб не обійтися без служби, але я настільки убогий, що не обійдуся без доносу…

Раптом зупинився й почав прислухатися, чи все тихо в домі. Все було тихо, слуги спали, а під вікном співав цвіркун. Під вікном сидів і фактор губернатора, а може, фактор фактора – сидів і слухав ніч. На лоба йому осідала роса і змочувала йому сухі од хвилювання вуста. Вряди-годи прикладався оком до освітленого кутика шибки й бачив велике усміхнене обличчя Миколи Платоновича Біляшівського, помолоділе від пристрасті й натхнення.

Але Микола Платонович насправді не відчував натхнення. Був радше бухгалтером та рахівником і кидав на рахівниці генерал-губернаторські гріхи, й гадки не маючи, що під його вікном іржавіє від роси фактор чи фактор фактора. Мав погідну втіху на серці, і я розумію його стан, бо й сам відчуваю втіху, коли доводиться щось записувати в цю книгу. Через це я легко переселяюся з цієї ночі в оту, до Миколи Платоновича Біляшівського, і стаю в такий спосіб його кошлатою тінню, що лягає на підлогу та стіну, я підказую йому слова, які має записати в донос, водночас я ж таки матеріалізуюся в того-таки фактора за вікном; мені любо від своєї троїстості, бо в такий спосіб своєрідно поширюю себе у світі. Мені хочеться прочитати таємну мову душ сотень людей, і я це справно чиню. Але мене й неспокій обійма: навіщо всі оці, з великою віддачею, накладки? Навіщо мені не досипати ночей, навіщо плету оцю плетеницю слів? До кого вона й для чого? Хто мій правдешній керівничий у цих справах, та чи й треба мені про це знати? Може, досить віддатися на волю хвиль, що підхоплюють мене й несуть? Заплющую очі й бачу, як усе це відбувається, чую голоси, розмови – дивна історія оживає в мені, наче точиться перед моїми очима нитка. Так відчуваю я своє "зараз", бо "зараз" – це той момент, який мене полонив…

– Зачиняйте за собою двері, – сказав Біляшівський, коли Третяк переступив уранці його поріг. – Тепер треба і власних слуг стерегтися.

Третяк сів навпроти свого воєначальника – був єдиний його підлеглий і мав виконувати функції цілої армії.

– Чи не стежив за вами хто на вулиці? – спитав Біляшівський.

– Стежив, – просто відказав Амбросій Іванович. – Таке щось мале й плюгаве.

– За мною нюшать також, – задоволене сказав Микола Платонович. – Приятелі з губернського управління сповістили, що на Чуднівському, Бердичівському та Врангелівському мостах стоять пікети. Стоять вони й на Київській дорозі.

– Чи йшов би я через мости? – всміхнувся Третяк.

– Тому вони й чіпляють до мене й до вас хвоста. Найліпше було б послати з доносом когось третього.

– Це повинен зробити я, – твердо сказав Третяк.

– Та й третього у нас нема, – мовив Біляшівський і почав міряти туди й сюди покій. У цей час до кабінету його дверей безшелесне підпливла тінь і приклала вухо до замкової щілини.

– Зараз стіни мають вуха й очі, – сказав колишній старший радник.

Вони зирнули на стіну й побачили, що з неї справді виросло кілька вух, а кілька очей пильно, з прижмурцем їх розглядають. Одне вухо виростало, як гриб, із замкової щілини дверей, а кілька пар очей було наліплено, наче прикраси, на скло вікна. Зі стелі звисав канделябр, і свічки на ньому також вивершувалися людським оком, а на кожній кришталевій привісці моталося по вуху. Біляшівський зирнув на стільця, на якого збирався сісти, і йому здалося, що це не стілець, а людина, перелита в стілець, – розставила руки, щоб схопити його, коли зважиться сісти.

– Щось мені таке чудне маячить, – сказав Амбросій Іванович.

– А ви не випивали вчора ввечері? – гостро спитав головнокомандуючий.

– Та як же воно не випити, Миколо Платоновичу, – винувато озвався Третяк.

– Я на вас серця не маю, – мовив Біляшівський, – бо вчора також не втримався.

Озирнувся й підійшов до дверей. Розхилив різко, але там нікого не було. Тоді підійшов до одного й другого вікна й пильно роздивився.

– Захворійте, – наказав коротко. – Пришлю до вас лікаря… свого приятеля…

Чутка про те, що Третяк смертельно захворів, миттю рознеслася по місту, поширювали її в першу чергу всі чотирнадцятеро хлопців Амбросія Івановича. Дружина його ходила заплакана і стуманіла, бо повірила в чоловікову хворобу, прибув приватний лікар, а по тому навідував їх удень і вночі, вислуховував хворого, давав якісь ліки, по які навіть не посилав до аптеки, і скрушно похитував головою. Третячиха страх як боялася лікарів, через це не осмілилася розпитатися про чоловікову хворобу, а сам Амбросій Іванович на її несміливі питання тільки вирячував безтямно очі. Діти дивилися на лікаря ще з більшим ляком і щоразу, коли той виходив, намагалися й собі вислизнути з хати, бо мати починала тихо й жалібно поскиглювати й лити гарячі сльози. Раз навістив хворого й Микола Платонович. Він під’їхав до будинку Третяка в екіпажі, а зайшовши, довго не затримувався. Залишив жінці гроші, погладив по кучмі одного й другого шабайголову, що крутилися по хаті, зацікавлені цим візитом, посидів біля ліжка хворого і щось йому спробував сказати – того ні жінка, ні діти не змогли розчути, – вони тільки відчули, що ті слова були неабиякі, бо на них одразу ж розплющилися очі хворого, блимнули і знову сховалися, а Микола Платонович пішов із хати, на ходу втираючи око величезною носовою хусткою. Він сів у карету й пильно роздивився навколо: поблизу не уздрів нічого підозрілого. Тоді наказав кучеру повезти його до знайомого поліцейського чиновника, з яким часом грав у карти і завжди з таким результатом, що не був ображений сам та й не ображав чиновника. Цього разу поліцейському він програв.