Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Добре, що з вами зустрілися, – каже Ленсаль, і я скошую на нього око: чи не збирається він у мене позичати грошей?

Але він заговорює про гімназійні справи, і ми стаємо сірими й пласкими, як вирізані з дошки, – одночасно посилаємо вперед ціпки і в ногу ступаємо, та й на ногах у нас майже однакові черевики. Одежа в нас також однакова; єдине, що різнить нас у цю мить, це те, що Ленсаль уживав до мене тону поважно-начальницького, а я до нього люб’язно-підлеглицького. Це все дурниці, про що ми розмовляємо, цікавіше виявляти з себе отакого підлеглого й роздивлятися при тому співрозмовника: так чинить ботанік, зловивши рідкісного жучка. Цього чоловіка, здається, розумію, бо можу прочитати думку, яку збирається мені виповістити (він мене по-батьківському повчає), але роблю при цьому смиренно-задоволене обличчя, хоч у душі в мене все сміється. Уявляю навіть себе рибалкою, що ловить рибу у великому морі життя, закидаю вудочку – мій гачок хапають ласі й жадібні до поживи: юшка з них – їхні історії. Саме тому дозволяю Ленсалю повчати мене, він удає із себе великого педагога, хоч його мрією було стати справником, бо та посада дає від восьми до дванадцяти тисяч прибутку. За це, правда, треба платити щорічну орендну плату правителю канцелярії губернатора в розмірі п’ятсот карбованців, а окрім того, внести п’ятсот карбованців уступного. Свого часу Ленсаль з висолопленим язиком бігав містом, позичаючи у знайомих, хто скільки міг, зрештою, зібрав потрібні п’ятсот карбованців. З цієї нагоди вони пішли з дружиною до церкви й ревно помолилися за успіх намисленого діла, а коли Ленсаль пішов подавати прохання у губернське правління, дружина весь час простояла біля вікна, стежачи за стрибливою ходою свого невдашливого чоловіка. Правителем канцелярії був ще Микола Платонович Біляшівський, він прийняв Ленсаля милостиво, але зголосив, що тепер вакантних місць немає. Кабінет було влаштовано так, що прохач мав зупинятися біля невеличкого столика, покритого цератою; на протилежній стіні, якраз навпроти дверей, висіло величезне дзеркало, в якому дуже виразно відбивалися й прохач, і столик. Розмовляючи, Микола Платонович мав звичку ходити від прохача до дзеркала, тобто вряди-годи повертався до гостя спиною, чудово бачачи його у свічаді. Ленсаль був навчений добрій суспільній поведенції, використав момент, коли радник повернувся до нього спиною, вийняв конверта й поклав під церату. Побачивши це, Микола Платонович ударив себе по лобі.

– Стривайте, стривайте! – вигукнув він. – Починаю пригадувати. Одна посада, здається, має звільнитися. Не пам’ятаю напевне, – сказав він, дивлячись сивими очима на ввічливо оскалене обличчя прохача. – Прийдіть завтра, і ми ще раз про це побалакаємо.

– Коли саме? – з готовністю спитав Ленсаль.

– Об одинадцятій. Я наведу довідки, – уже офіційно відказав Біляшівський.

Ленсаль пристукнув закаблуками, виказуючи, наскільки він молодцюватий та моторний, більше в кабінеті не затримувався, а Микола Платонович, як звичайно, неквапно підійшов до столика і, вийнявши конверта, перерахував асигнації. На нещастя, він саме ввійшов у конфлікт із генерал-губернатором – потім це перешкодило Ленсалю здобути омріяне, а вдовольнитися невеселою й малоприбутковою посадою інспектора гімназії…

– А скажіть, – перебив мої думки Ленсаль. – Ви тільки-но вступили за вчительську кафедру, а учні вже вас, як вітру, бояться. У чому секрет?

– У вітрі, – відказав я, легко всміхаючись. – Хіба ви не помічали: кожна людина витворює вітер. Ув одного він гарячий, а іншого холодний, в одного сильний, у другого зовсім слабкий.

– Ха-ха-ха! – засміявся Ленсаль. – А який вітер відходить од мене?

– Цілком догідний, щоб бути інспектором, – дипломатичне відказав я.

– Хотіли сказати: поліцейським? Не соромтеся, я й справді хотів бути поліцейським.

– Що ж вам перешкодило?

– Сумний збіг обставин.

Уже видно було гімназію, через двір од гуртожитного приміщення вів гімназистів німець Берген. Ішов, трохи похитуючись, наче втомлений кінь.

– А який вітер випромінює Адольф Карлович? – спитав із усмішкою інспектор.

– Нещасної жертви з алкогольним віддихом, – сказав я. – Нам треба було б йому допомогти.

– Звісно, звісно, – погодився Ленсаль. – Допомогти або полегшити йому існування. Замінити, приміром, кимось таким, як ви.

– Не надаюся для життя у спільних квартирях.

– А це ж чому? – звів брови Ленсаль.

– Через те, що вітер, який я випромінюю, видує звідти все тепло.