Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Але одного разу дитина закричала не так. Заверещала із захлинами, і графиня в самій сорочці кинулася до неї. Вже світало – Анеля виразно побачила посиніле мале, яке корчилося і страшно кричало. Біля неї метушилася нянька, графиня відштовхнула її і схопила дитя на руки . Тоді помітила, що сорочечка в сина облита темною рідиною.

– Що це таке? – гостро спитала в няньки, яка стояла поруч і беззвучно плакала.

– Пан, – вихлипнула вона і аж затрусилася. – Приходив сюди пан…

– Пан? – перепитала Анеля зчудовано.

– Давав дитині якісь ліки…

– Дитина здорова. Навіщо їй ліки?

– А хіба я знаю? Дав напитися, воно й закричало… Графиня притисла дитину до грудей і озирнулася, як загнана вовчиця. Було навколо тихо. Моторошно тихо, тільки похлипувала тонко мамка. Маля спало, але личко його вряди-годи корчилося – маля здригалося від недавнього плачу,

– Так було й раніше, пані, – сказала перестрашено мамка. – Ще за тої, першої. Він теж ту дитину поїв, і воно, сердешне, вмерло…

– Через оті ліки? – з жахом перепитала Анеля.

– А хіба я знаю? – мовила годівниця. – Воно, правда, хворіло тоді, а він прийшов з отакою-от пляшкою й почав поїти…

Тоді графиня відчула, що їй у грудях щось обривається. Щось замерзає, а в голові з’являється ясність і тверезість. Відчула раптом, що і їй, і дитині загрожує якась жахлива небезпека, і тільки сама може оборонити сина. Наливалася незвіданою раніше рішучістю й силою, бо знала: вся ця тиша, що панує навколо, – супроти неї. Супроти неї цілий світ, навіть дерева, що зазирають у вікна. Всі вони хочуть забрати найдорожче, що має, і вже рушили супроти неї.

– Від сьогодні дитина спатиме у мене, – заявила вона Мамці.

– А я? – спитала та.

– А ти лишатимешся тут. Коли треба – гукну.

– Добре, пані. Але мені страшно…

– А тобі чого страшно?

– Та ж за маленьке. Чи ж не люблю я його?

– А коли любиш, то віднесеш листа до кого скажу. Тільки, щоб про це жодна душа не знала.

– Гаразд, пані. Ви тоді мене до матері відпустіть, там уже я обійдуся.

– Йди до матері. Але щоб жодна душа…

– Та вже постараюся, пані…

Граф не з’являвся на очі цілий день, хоч вона знала, що він у палаці: чула його залізні кроки. Обідав у кабінеті і так само в кабінеті вечеряв. Приходили без кінця до нього якісь люди й ховалися за кабінетними дверима. Графиня цілий день не відходила від дитини, її лист уже мчав на поштових до Києва.

До вечора трохи заспокоїлася. Мамка скупала дитину, а графиня відчула самотність та покинутість. За вікном стояли сутінки – рання осінь ступала на землю. Дерева ще були зелені, але відчувалося, що вже недовго їм так стояти. Потім мамка годувала дитину, її велике персо ясно світилось у м’якім смерканні. Графиня наказала засвітити свічки, але вони горіли ще тьмяно, не в силі розігнати прозорий морок.

– Кажуть, пан збираються у Херсон, – сказала годувальниця. – На три дні, чи що…

– Коли? – скинула головою графиня.

– Так слуги балакають. А коли, ніхто не зна… Може, поїдуть і забудуть про ті ліки…

– Може, й забуде, – пошепки відказала графиня.

– А головний управитель поїхав у Петербург…

Дитина відкинулася від мамчиних грудей і подрімувала.

– Спатунечки вже хоче маленький. Гляньте, пані, як смішно в нього оченята западають… Покласти його в колиску?

– Поклади й залиш мене саму.

Мамка поклала сонну дитину й нечутно відійшла, а графиня стала біля вікна й, дивлячись крізь все ще рідкі сутінки, відчувала осінь, яка вже повільно й зморено ступала по землі. Осінь була загорнена в прозору жалобну тканку, з’єднувалася із цим тихим, мирним вечором, і, може, від того виникала легка, але неперехідна тривога – оповивалося нею все. Графиня раптом відчула в цій кімнаті присутність іншої жінки, отієї своєї попередниці: чи переживала те саме? Чому не змогла оборонити своє дитя і навіть утекти від свого мучителя не зуміла? Де вона зараз і що думає в цей вечір? Чи хотів граф у такий дикий спосіб затримати обіцяний мільйон, чи сталося так випадково? Він маніяк чи холоднокровний убивця, з тих виродків, що й проти власної дитини можуть ножа підняти, як ті звірі, що пожирають свій плід і дістають задоволення? Дивно їй було про таке думати, могла вона й помилятися. Надто хотів він цієї дитини і надто беріг її матір. Надто дбав про спадкоємця, бо й справді не мав його. Кому й для чого ті мільйони, коли буде у світі сам як палець?

Вона не була дурна. За час прожиття тут багато чого пізнала. Граф громадив своє майно всіма законними й незаконними способами. Велося проти нього не одне слідство, але він умів ховати кінці. Судді й чиновники були підкуплені, орендарі часто горіли, а часом зникали безвісти. Обплів підлеглих страшною сіткою і, як павук, випивав їхні соки. За життя ніколи б не розтратив такого майна, але все одне не знав зупину. Був затятий гравець і вів незбагненну, вельми ускладнену гру. Анеля ніяк не могла зрозуміти його секретів, однак не це було їй потрібно: рано чи пізно павук почне плести мережу й супроти неї. Супроти самотньої і слабкосилої жінки, яка має тільки одного, правда, могутнього покровителя. Тільки генерал-губернатор зможе їй допомогти й вирвати з цього пекла. Хотіла зберегти не тільки себе, думала перш за все про сина…