Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Таки нудьгуєте, моя люба, – сказав він якось, не відводячи від неї пильного погляду. – Самі знаєте, ми ніколи не братимемо участі в цих вечорах, та й не годиться у вашому становищі, але… я можу дозволити на все те подивитися.

Зустріла ті слова запитальним поглядом: боялася підступу чи глуму.

– Це дуже просто влаштувати, – сказав він, усміхаючись. – 3 нашої галереї чудово видно танцювальну залу.

Він підніс характерним жестом руку, і на цей сигнал з’явилося кілька слуг.

– Застеліть галерею килимами й винесіть два крісла, – звелів він. – І приготуйте найтепліші шуби.

Вона згодилася, може, надто поспішливо. Згодилася, ще не встигши подумати, хоче того чи ні. Прагла бачити людські лиця, чути музику не салонну, яку грали щодня із графом, а цю, яка збуджувала по-справжньому. Тоді кружляла їй у венах гаряча кров, наповнювалася вся вогнем, оживала, розквітала, хотіла руху. В шерхоті одежі, в покриках маршалка балу, в польці, менуеті й контрдансі, в мірному стукоті закаблуків, у розпаленому диханні, в хвилюванні при зближенні тіл було щось таке святкове, гарне, урочисте, піднесене – таємниця з’єднань та роз’єднань, усе це підігрівалося легкою візерунчастою мелодією; господи, невже це щастя навіки для неї загублене?

– Ви забули надіти маску, люба, – почула вона побіч себе розважливий голос.

– Але ж у галереї мене ніхто не побачить…

– Бал-маскарад неможливий без масок, – усміхнувся кінчиками вуст граф.

Не змагалася. Хай буде так, як хоче. Досить того, що побачить танці й живих людей. Досить того, що згадає: це колись сама переживала серед знайомих і милих собі людей.

Вони зайшли в галерею, де вже було розстелено килими й поставлено два крісла. Слуги загорнули їх у шуби й перед ними як на долоні стало видно танцювальну залу. Анеля відразу ж захвилювалася, побачивши одягнених в ошатну одежу гостей, почувши музику і вловлюючи ритм, від якого вся ота юрба за шибами зарухалася й закружляла. Дивилася на кавалерів і дам, на генерала, ще молодого і стрункого, – він вів у парі гарненьку партнерку. Нога графині мимовільно підіймала й опускала носка, відбиваючи ритм, а що було підстелено килим, нікому це не заважало. Інколи вона приплющувалася й бачила те ж таки: пари й пари, блискучі жіночі й чоловічі очі. Уявляла в тому тлумі й себе, а поруч – молодого вчителя з чудовими кучерями, від погляду якого все мліло всередині. Зовсім забувала, хто біля неї сидить і що цій мовчазній істоті до вичерпу нудно. Граф Мечислав уже й подрімував, за вікном починався снігопад; від зворушення в неї проступали на очах сльози, бо музика лилась і лилась, а люди за тим снігом та шибами не знали втоми: розходилися по місцях і знову по-новому парувалися, знову стрибали і розквітали усмішками. Так, це щастя мати таку можливість, хай все це тільки гра, але жоден із них не відав, що таке нудна самотність, кожен міг, не стримуючися, веселитися, міняти обійми ніжні на ще ніжніші – там у них все вічно змінне, і немає ані тиші, що губить людину, ані печалі – вони в трансі, веселому, як і ця мелодія, що всіх єднає й заколисує, всіх п’янить та бадьорить, відганяючи втому та нудьгу…

Граф Мечислав сидів, відкинувшись у кріслі, з носа йому висоплювалося повітря, і графиня позирала на нього з роздратуванням: ніщо не могло зворушити цю каменюку, ніщо не хвилювало його й не підносило. Починав похропувати, наче хто перерізав йому горло, а сніг за шибами йшов та йшов, патлатий, клубастий, свіжий, білий, спокійний і зовсім не холодний. "Немає холоду там, де рух", – думала вона. Крига тільки тут, біля неї, в кріслі, хропе з перерізаним горлом, а тіло її мимоволі відчуває той холод. Бралася руками за бильця і аж летіла туди, де крутився, шамотався, підстрибував і варився людський барвистий вир, де всі перейнялися одним ритмом, де були однакові бажання і спільна радість…

Я змушений урвати свою оповідь, бо мене знову викликали в правління канцелярії учбового округу і заявили, що я можу одержати в казначействі прогонні гроші й третне. Казначейство містилося аж у кріпості, і я йшов туди у передчутті нових утруднень та ускладнень. Але гроші мені видали напрочуд швидко, правда, всі срібною, а то й мідною монетою. Касир був жовтий як віск, шкіра так шільно обтягувала його кістки, що здавалася присохлою. Відлічуючи мені монети, касир криво всміхався, а може, це була така вада його обличчя.

– А папірцями видати не можете? – спитав я й побачив супроти себе круглі й зовсім жовті очі: дивилися на мене так, ніби я був неймовірним диваком.