Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– До вашого відома, – сказав безапеляційно касир, – у казначействі зараз тільки металеві гроші, а металеві гроші, юначе, найліпші. Окрім того, юначе, – одна брова касира стала сторч, – не потребуватимете ці гроші розмінювати, коли буде треба уділити щось за зроблену вам послугу. Саме тому, юначе, – мовив він, дивлячись на мене прохавчо чи зневажливо, – маєте бути мені вдячні, еге ж, удячні, бо відчувати у вашому віці вдячність до людей – це найперша ознака доброго виховання.

Я пропустив ці нахабні натяки повз вуха: займало мене інше, як ті гроші нести. Від університету я йшов сюди через бульвар, а тоді стежками вгору через так звані "Хрести", розташовані по ярах, – стояли тут напіврозвалені хатки і напівземлянки. Жили в тих хатках вуличні повії, п’яниці та злодії, відставні чиновники, які спилися й заробляли на горілку писанням кляуз, і взагалі найбідніший люд. Мені треба було йти з тими грішми цілих три верстви, і я був зовсім не певний, що на Хрестах на мене не нападуть. Здається, знав це й касир, тому й усміхався так сардонічне; можливо, з канцелярії учбового округу мене вже було тут відповідно атестовано…

Я ув’язав монети в носову хустину і відважно пустився в дорогу, навіть не подякувавши жовтолицьому касирові, – той від люті пожовтів ще більше, а коли я гримнув дверима, послав мені проклін, на що я поблажливо усміхнувся. Монети проступали крізь тонку тканину, а коли чіплявся за дерево чи паркан, застережно дзвеніли, що могло б звернути на мене увагу.

Ішов сторожко, озираючись, бо найбільше боявся нападу ззаду, крався, ступаючи на носки, готовий при найменшій небезпеці чкурнути з усім спритом, на який здатний. На Хрестах мене й справді помітили; я почув свист, який перейшов з одного краю в інший, а вже звідти перескочив у місце третє. Позаду затупотіли швидкі кроки – хтось мене наздоганяв. Я притис ув’язані в хустину гроші до грудей і чесонув так, що мій переслідувач безнадійно відстав. Натомість навперейми мені викинулась якась сіра постать, горлаючи, щоб я зупинився, бо начебто щось загубив. Слухатися я й не подумав, а різко звернув на бічну стежку, а коли й тут мене перестріла така ж сіра постать і розставила руки, щоб перехопити мене, я налетів з розгону на переймача і вдарив його головою в груди. Він перекинувся, загорлавши на все горло, а я, не гаючи часу, помчався згори вниз і вже на Бессарабці пішов розважним кроком, щоб не потрапити з доброго дива ще й до рук поліції – там би я своїх грошей позбувся б напевне.

Після цього мені лишалося роздобути лише подорожню, і я знову з’явився перед регістратором правителя канцелярії учбового округу, тим самим, котрий мав орден Станіслава в петлиці і в дивовижний спосіб нагадував нашого професора історії Сарницького. Регістратор знову мене не впізнав, а, розмовляючи, дивився на мою праву руку, начебто й досі тримав я у ній ув’язані в хустину гроші. Мені довелося сховати ту руку за спину, щоб ті пожадливі очі не наврочили чого. Регістратор був настільки зайнятий, що не захотів довго зі мною розбалакуватися, а на мою вимогу точно сказати, куди послано прохання щодо моєї казенної подорожньої, тільки невиразно гмикнув.

– Щось дуже поспішаєте, – сказав. – Чи вас хто в шию жене? Завалили вас дармовими грішми, то вже кортить наживати нових? А в нас, шановний пане, немає зайвого часу, нас за мідні копійки так затисли роботою, що й дихнути ніколи…

Це вже був виразний натяк, навіть принизливе прохання кинути йому щось у руку, але я вдав із себе глухого й дурного і стояв перед регістратором з усією покірливістю й терплячістю, на які був здатний. Регістратор пильно обдивився мене, знову зирнув на мою праву руку, дакнув і сховав очі в паперах.

Я мав ще час, бо на одержані гроші замовив у кравця мундирну учительську пару й мусив все одно чекати, поки її пошиють. Тим часом можна було дописати й історію графа Потоцького, а в канцелярію учбового округу треба буде навідуватися регулярно, смиренно допитуючись про казенну подорожню; колись-таки регістратору має обриднути моя фізіономія…

Народивши сина, графиня заспокоїлася. Всі її турботи були звернені на мале крикливе створіннячко, і вона забула нудьгувати. Граф перестав приходити до неї ночами уже кілька місяців тому, тепер він навіть зникав з маєтку. Дні, коли його не було видно й чутно, стали графині найлюбіші. Зрозуміла: вся ота доскіплива опіка була не більше, як осторога рогоносця: граф хотів бути твердо переконаний, що син – справді його кров; з радості за щасливі пологи вій навіть дозволив графині офіційно сповістити полковницю Шароцьку про народження внука, хоч та вже давно булл сповіщена через пошту таємну. Тепер Анеля зазнала справжньої радості, вони з нянькою опікувалися малям зі щирою самовіддачею. У покоях можна було почути й сміх молодої матері – річ до того нечувана, а бавитися з малим вона любила. Граф спостерігав за тим віддалік і ні в що не втручався. Тепер біля нього майже невідлучно стовбичив здоровенний придворний козачисько, той навіть спав у графовій спальні. Слуги ще більше нагадували тіней, щоранку вони поодинці прослизали до графового кабінету й вискакували звідтіля з таким виглядом, ніби щось украли. Інколи до кімнат графині долинали дикі крики тих, кого катували на конюшні, але все це існувало наче в іншому світі. Часом до графа приїжджали якісь люди, вели таємні переговори і так само непомітно зникали. Одного дня зник велетень, який незмінно супроводжував графа. Слуги шепотіли, що Потоцький завів його в підвали і там застрелив. Про це оповіла графині годувальниця, але Анеля не захотіла того слухати. Яке їй діло до того, коли на руках чудова люба лялечка, така втішна й гарна, вона вже пізнає матір і радісно до неї сміється? Анеля помістила няньку з дитиною в сусідній кімнаті – так було їй спокійніше. Спала чутливо й прокидалася на нічний плач дитини. Лежала, щасливо всміхаючись, і слухала вуркіт мамки, коли та малого переповивала.