Валерий Шевчук - Три листки за вікном

По тому вони йшли гуляти. Допомагав дружині прикріпити півмаску, відтак відступав на крок і дивився.

– Ви, пані, найчудовіша жінка, яку я будь-коли зустрічав, – казав захоплено.

– У масці, пане?

– У масці ви таємнича. Обіцяєте хвилюючу розгадку. Найчудовіше в цій історії, що розгадка, а дається вона тільки мені, приносить більше сподіваного.

– Але ви вже знаєте розгадку, пане! – казала вона стримано.

– Знаю, але щоразу чудуюся!

Могла б утішитися з цього зовсім не недоладного комплімента, коли б не вимовлявся він людиною з такими лихими очима. Окрім того, вимовлявся згорда, майже крізь зуби, і вона не могла до кінця збагнути: каже він це сердечно чи в словах отих – прихований глум? Саме підозра про можливість такого глуму й гнівила її – у цей момент рада була, що на її обличчі маска, – не потребувала корчити вдавано задоволеної міни.

Слуги приносили шубу, і він сам загортав дружину в хутра. Накидав шубу й собі, і вони повільно йшли по засипаних снігом, але ретельно прочищених доріжках парку. Дерева вилискували від гри іскор – гілля покрилося інеєм. В"д того весь простір прозористо, блідо сяяв, а тіні в їхніх ногах були легкі й також синюваті.

– Ніколи не їздите на полювання, – сказала вона, дихаючи парою, що відразу ж голубіла в повітрі, – а це так дивно для чоловіка.

– Чи можу хоч на день вас покинути? – сухо сказав він.

– І не маєте найменшої потреби розважитися?

– Найбільша розвага буде для мене, коли народите сина…

– Так дуже любите дітей?

– Не дітей я хочу, а сина. Тільки одного, щоб було кому передати маєтки, не ділити їх.

– А коли б я народила вам двійню? – засміялася вона, і її сміх розсипався дзвінкими крижинками.

– Ви того не зробите, – сказав так само сухо граф Мечислав.

– Чи ж у нашій то волі?

– Усе в нашій волі. Любов і діти, відданість одне одному і навіть життя…

Їй стало трохи страшно.

– Таке чудне кажете, – тихо мовила, знімаючи рукавичкою нарощену на гілці паморозь.

– У нашому роді, – згорда обізвався граф, – не звикли гамувати своїх бажань. Через це ми й не зважаємо на їхні передумови. Буваємо нетерплячі й по-дитячому впевнені в неможливості порушити нашу волю. Коли ж життя вдаряє на нас, розгублюємося й починаємо тратити грунт під ногами. Але це дуже рідко з нами трапляється – маємо все-таки спромогу вірити у свою можність.

Ішов обіч неї, блідий, віспуватий, з блискучими очима й нервово підтисненими губами. Підборіддя йому тремтіло, а рука стискала біля горла комір шуби.

– О, ви можете собі таке дозволити! – сказала графиня, і їй стало сумно серед цього холодного іскристого саду. Зиркнула скоса на свого супровідника й подумала: зовсім байдужий він до неї. Вона потрібна йому для житейської потреби дістати спадкоємця, а все інше його не обходить. Не потребує ні друзів, ні коханої, не потребує любити когось чи ненавидіти – не потребує, зрештою, в цьому світі нічого – вважає, що має все. Тому такий нечутливий і холодний, та й до неї ставиться як до власності й береже, наче скриньку, в яку покладено коштовну річ. Здригнулася від омерзіння, бо захотілося їй утекти від цієї неживої розкоші і страшного свого сторожа. Може вчинити й таке: не дасть йому своєї любові, та й узагалі нічого. Може втекти й забрати з собою те, чого він настирливо від неї домагається, – то не тільки його син.

– Бачу, змерзли, – почула вона біля себе турботливий голос. – Час уже повертатися.

– О так! – сказала, тремтячи всім тілом: спалах, що тільки-но пережила, позбавив й решток сили, була безвольна й вичерпана.

– Я за вами пильно стежу, – сказав той-таки голос, – і мені починає здаватися, що ви трохи нудьгуєте. Важко вам звикати до відлюдного життя, на яке я себе тут прирік.

У тому голосі пробивалася незвична для нього теплота, але коли позирнула на чоловіка, побачила супроти себе лихі, хижі очі – дивився на неї, опитуючи.

– О ні, ні! – поспішила запевнити. – Я починаю до вас звикати.

Вечорами у флігелі палацу, де перебував на постої генерал, влаштовувалися танцювальні вечори. Графиня чекала початку тих вечорів з нервовою напругою, а коли грала музика, вся насталювалася й відчувала в тілі розкішний дрож. Шалено калатало в грудях серце, і вона сама не тямила, що з нею діється. Здається, це саме відчувала й перша графова дружина; можливо, саме через те вона зблизилася з генералом, вже, правда, не з цим, а з попереднім. Граф Мечислав стежив за жінкою в ці хвилини особливо уважно, здавалося, він проїдає її поглядом, намагаючись угадати, що вона думає й відчуває.