Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Ти, дурний, жорстокий, звироднілий маніяче! – прошепотіла вона, вдивляючись у того розтривоженого метелика, що так ненадійно мерехтів у присмерку. – Ти сильніший за мене й брутальніший, але свій мільйон я таки заберу!..

Життя потекло одноманітне й нудне. Вставала якомога пізніше – любила помріяти після сну, відновлюючи в пам’яті незначні події свого дівочого життя. Марився їй тоді однорукий генерал-губернатор з блискучими, як вуглики, очима; марився і прегарний молодий учитель, який пізніше стане інспектором Першої київської гімназії, – він часто з’являвся в театрі й на концертах, й найгарніші панни аж мліли, милуючись із його лискучих кучерів. Раз випадково навіть зіштовхнулася з ним на контрактах, він чемно вклонився й попросив вибачення…

Анеля знала, що в її череві вже зріє плід, плід од іншого, котрий вирвав її з того оманливого світу, бо й сам був не від світу. Любила той загублений світ і марила: як добре жити в його веремії! Хай би наморочилася в неї голова, хай би кружляли біля неї молодики з такими кучерями, як у того вчителя, – руху і вражень їй хотілося. Через це й дозволяла, щоб обіймали її після сну гріховні марення, мліла й відчувала блаженство навпереміж із смутком – не знала, чи випаде їй колись вирватися з цього ув’язнення.

Потім убиралася, дозволяючи при цьому собі трохи поковерзувати над покоївками, але ніколи не ображала служниць брутально – хотіла жити із ними у приятельстві хоч би для змоги передавати матері свої листи… Здригалася, коли думала, що через півгодини сидітиме за столом навпроти чоловіка, що не покидатиме він її до вечора, хіба відпускатиме перевдягтися до обіду й до вечері.

За сніданком він полюбив розповідати їй про своє життя, а коли розказав усе, що тримала його пам’ять, почав викладати історію роду. Слухала це з інтересом, адже й сама належала вже до тих, раніше майже міфічних, Потоцьких, серед яких було стільки знаменитостей. Полководці й поети, державні діячі, некороновані властителі величезної кількості міст і сіл – їх не оминути, пишучи історію цього краю. Граф Мечислав пишався з того. Коли ж він пишався, голос його ставав деренчливий і неприємний, і вона несамохіть починала дратуватися, майже не слухаючи тих і справді дивовижних оповідей. Миттю відчував її стан і легко переводив мову на справи насущні: про слуг, управителів і про теперішні їхні господарчі справи. Але від того вона й нудитися починала, хоч і робила уважне лице.

– Це заскладне для жіночого розуму, – казала.

– Слушно, – буркав граф, дивлячись у тарілку й викликаючи на вуста всмішку, яка завжди її ображала й обурювала. – Може, розповісте про своє минуле ви?

Але вона не вміла та й не хотіла розповідати.

– У мене було нецікаве й убоге життя, і я не пригадую в ньому жодної історії, – казала й відала, що догоджує йому: і життям її та й родом граф Мечислав цікавився найменше. Зрештою, пропонував їй таке насамкінець трапези, щоб не вельми себе жіночими розповідями утяжувати.

Після сніданку вона мала грати на фортепіано. Але уроки музики свого часу їй давалися нелегко, через це й могла небагато. Але фортепіано звільняло її од розмов, окрім того, вивчила кілька нових п’єс і за цими вправами проводила годину-другу. Він терпляче сидів у глибині покою, курячи довжелезну люльку. Біля нього напохваті стояв виструнчений козачок на той випадок, коли люлька погасне й треба було б викресати вогню, – кресало й огниво висіло в козачка біля пояса. Викуривши люльку, граф відсилав козачка й дивився на дружину пильними очима, наче кіт, котрий чатує за мишею. Тоді вона й починала збиватись у грі, бо знала, чим це закінчиться.

Важко зводився з фотеля і йшов, залізно гупаючи, до інструмента. Фортепіано чутливо постогнувало від важких струсів: вій схилявся над Анелею, і вона чула тютюновий перегар.

– Може б, пані дозволили зіграти цю п’єсу мені?

– О, звісно! – схоплювалася вона, а він притримував її примушував сісти поруч.

Грав досконало. Тоді Анеля, здається, найдужче й ненавиділа його, бо принижував й цією грою. Робив із неї нікчему, їй доводилося збиратися на силі, щоб стримати сльози, які чавили горло. Граф же Мечислав наче забував про її присутність.

– Із вас міг би вийти великий музикант, – казала вона підхлібне, щоб загасити недоречний спалах роздратування.

– Музикант із графа Потоцького? – реготав він. – Скажіть щось смішніше…

"Звісно, – подумала вона, – людині, котра володів такою громадою людських душ, ні для чого бути музикантом. Йому взагалі можна бути ніким… "