– Богом вас заклинаю, врятуйте мене! – трохи мелодраматично вигукнула графиня…
Я при тій сцені був частиною тіні графині, бо день, у який примчала вона в Київ, був сонячний; дивлячись на сцену, що її тільки описав, не міг не зажити й певної втіхи, адже тут було й трохи того, що виходило за межі офіційних повноважень генерал-губернаторської влади; зрештою, в житті найцікавіші саме такі відхилення, та й не збираюся я ставати літописцем казенної доброчинності.
– Не варто губити часу, – по-діловому сказав генерал-губернатор. – Сьогодні ж пишіть на ім’я государя прохання, бо ми сподіваємося з дня на день його величність до нас у Київ…
Діставши звістку про втечу дружини, граф, не заїжджаючи в маєток, подався просто в Київ. Він мчав без зупинок удень і вночі, лишаючи станційним смотрителям шалені чайові, і прибув у Київ опівночі за дві години після того, коли туди ж завітав імператор Микола Павлович. Доля захотіла пожартувати над тульчинським можновладцем і завела його до готелю навпроти кріпості, біля плац-парадного поля. Дорога його добряче виморила, і він заснув мертвим сном.
Імператор, який зупинився в генерал-губернаторському палаці, в передчутті параду, який його завжди приємно бадьорив і підносив, наказав збудити себе дуже рано. Перед урочистостями відвідав Лавру й помолився: найкраще екіпірування перед оглядом військ. Після того він поїхав в екіпажі до кріпосних воріт, де його чекав чудовий, білий, розкішно прибраний кінь. Государ імператор любив коней більше, як людей, тому милостиво всміхнувся білому красеню і вседержавно поплескав його по шиї.
Рівно о восьмій ранку государ з’явивсь у воротах кріпості на чудовому румаці і з багаточисленним блискучим почтом стрілою помчався до військ, що виструнчено стояли на плац-парадному полі вже з раннього ранку. В найближчому його супроводі скакав однорукий генерал-губернатор, а я, стоячи в юрбі, що оточила плац-парадне поле, також чекав святкових урочистостей. Зрештою, мав таке враження, ніби всі передумови до сцени, яка розігралася згодом, були зумисно вигадані фортуною. Не смів думати, що це я сам маю таку владу над подіями: гордий чоловік уподібнюється до бульки на воді…
Государ, здавалося, зрісся з конем – чудова і вражаюча картина, адже ніхто так не умів їздити на коні, як він, і всі ці блискучі вельможі, що валом сунули за струнким вершником, здавалися порівняно з ним незграбами. Через це, коли війська зустріли царя генерал-маршем і голосним довгим "ура", я не витримав і закричав також, незважаючи на те, що я особа партикулярна. Найближчий поліцейський скосив у мій бік побите червоними артерійками око, певне, звіряючи, чи не знущаюся я в такий спосіб із високодостойного вершника, але годі було сумніватись у моїх вірнопідданчих почуттях. Сльози замилування вибилися мені на очі, а коли це трапляється – світ мені інакшіє: я побачив, що государ імператор став ніби єдиною істотою з конем: дві голови, одна червона, а друга біла, шестеро ніг, четверо білих і з копитами, один чудовий розвійний хвіст – білий двоголовий кентавр, котрий мчить граційним галопом через поле, і недаремно реве і шаленіє від захвату юрба. Виразно побачив, як на голові вершника поблискують золоті ріжки – золотоносний вінець! – і весь він, той кентавр, повний непідробного натхнення. Незабутня картина, і я відтворюю її не без утіхи – не часто дається уздріти щось подібне такій малій і упослідженій істоті, як ваш покірний слуга.
Государ імператор зі свитою зупинився під балконом готелю, і війська почали проходити мимо церемоніальним маршем. Гриміли оркестри, музики надувалися так, що їхні щоки ставали, як жаб’ячі пухирі, а очі вилазили з очниць. Треба було спати мертвим сном, щоб не прокинутись од такого грому, ляскоту й крику: граф Потоцький також змушений був розклепити повіки. Він, лютуючи на цей дурний гамір, накинув на себе халата, наклав на голову класичний, світлого кольору циліндр, закурив міцну гаванську сигару й виступив на балкон. Тут він оперся на поруччя і згори розглядав хвацьку постать государя й пишну його свиту, що стояла побіч. Граф Мечислав пускав хвилі диму й мружив через те заспані очі. Легенький вітрець підхоплював дим, і той плив просто у великодержавний ніс і на світлі очі його величності. Государ імператор озирнувся, шукаючи зухвальця, який зважився курити побіч його богорівної особи, але всі навколо мали урочисто-святенницькі лиця, і ніхто й не помислив би вчинити такої негречності. В цю мить граф випустив з рота добру хмарку, і вона, опустившись, закутала голову його величності, наче його величність зволили одягти собі на голову химерну ясно-сиву тканку. Государ змушений був зирнути вгору й побачив над собою кругле, побите віспою обличчя, над яким вивищувався класичний, світлого кольору циліндр – обличчя сонно мружилося й навіть позіхнуло, наче й справді чинило посміх із його величності.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу