– Може б, ми з вами домовилися, – сказав раптом Ковальський. – Правда, ми люди вбогі…
– І від нашої домовленості коні не виростуть, – знехотя відповів смотритель і ввійшов у дім.
Я рушив стежкою. Хотів віддалитися від будинку в сумирну тишу, що панувала довкола. Дійду от до дерев і постою там у затишку: їхати в мокрів шинелі невелика радість. Став під кленом і повернувсь у бік станції. Горбун сидів непорушно. Раптом відчинилися двері, і в них виросла кремезна постать офіцера. Ковальський підхопився і став біля тієї постаті, ніби її скривлене відображення. Полковник тримав у зубах люльку, пихнув димом – синя хмарка замерзла в нього над головою.
Стоячи під деревом і дослухаючись до шурхоту крапель у листі, я досяг того, що дім станції перед очима розчинився й пропав з очей. Так само пропав полковник, який вийшов із теплих кімнат дихнути свіжим повітрям, і мій співподорожанин, який того свіжого повітря наковтався донесхочу. Натомість я побачив хату, в якій народився, з неї вийшов із книгою під пахвою мій батько – секретар земського суду. Пішов просто на мене, і я знав, яку книгу несе. Був то катехізис, а в ньому всі десять заповідей, яких навчав мене щодня. Я міг проказати ті заповіді одним духом, для цього треба було тільки звести очі, і слова самі рвалися б мені з рота. Вони значили для мене небагато, як і молитва, що її треба було прочитати вранці та ввечері. Так, я повторював щодня "не вкради", але що значило воно для моєї душі, коли бачив, як поліцейські та чиновники гребуть собі чуже у вигляді подарунків та хабарів. Я казав: "Шануй батька свого", – але коли по сусідству діти викинули на мороз хмільного батька, я сміявся, як і всі навколо. Спокійно дивився, що навколо содом і гоморра, й байдуже ставився до тих, хто неправедно клявся чи неправедно судив ближніх своїх. Може комусь здатися, що я в цій книзі осуджую людей, але це не зовсім так. Навіть у тій, котра так необачно згоріла, я не судив, а тільки описував людське буття. "Хай їх судить господь, моє діло про те доповісти. Я все записую, але про те не довідається ні поліцейський, ні жандарм, не взнає про те й ніяке начальство – моя книга таємна. Не сховаю, хочу відчуватись у нашому світі чимось особливим, а не нікчемною комахою. Не хочу бути отаким сірим жучком, як мій співподорожанин, котрий знову сів навпочіпки й терпляче чекає, коли зволять подати коней…
Я згадував батька. Он він іде супроти з примруженими очима й катехізисом під пахвою вчити мене, хоч сам, бувши секретарем міського суду, не зробився господарем і не нажив маєтків, як це зуміли його колеги. На ньому полатаний мундир, чоботи руді із такою кількістю латок та набійок, що гупають навіть на піску. Жив самою платнею, якої ледве вистачало в той напрочуд дешевий час, коли корець пшениці коштував 75 копійок, а сажень дров з доставкою 3 карбованці. Біля нього, батька мого, ступає столоначальник – цей уже в новому мундирі і в лискучих, тонкої шкіри чоботях.
– Самі винуваті, Автомоне Борисовичу, – каже він. – Спаситель вістив: всякоє даяніє – благо, і всяк дар совершенен. Ви через свою гордість зневажаєте слово Спасителя, а у вас, вельмишановний, родина на шиї. Я от збираюся купити собі сільце і тоді буду спокійний: мої діти з торбами не підуть. А ви не думаєте про своїх дітей – ким же вони стануть?
– Як бог приведе, – мовив батько тихим голосом.
– Покірливий ви надто, – продовжив столоначальник. – Гляньте на мене: я й бога шаную і людей. І маю в місті дім, хутір за містом, сінокіс з орним полем, леваду…
Вони йшли, як завжди, перекинутись у партійку дружбарту, цей невинний різновид мар’яжу, і їхня дружба дивувала усіх. Грали без грошей, бо один був бідний, а другий програвати не хотів; зрештою, і під час гри столоначальник повчав батька, як жити.
Бачив їх, випрозорених у просторі, наче припіднятих над землею, за столом і з картами в руках, батько сидів до мене лицем, а столоначальник спиною.
– Я, Василю Васильовичу, – казав батько, – цього ніколи не навчуся. Такий я уже вдався в цьому світі.
– А я ж що?! – скрикував столоначальник. – Гірший за вас?
– Хіба б я посмів щось таке казати, – бурмотів злякано батько. – І в думці не мав до вас дорівнюватися.
– Е, ні! – хитав пальцем перед батьковим носом столоначальник. – Ви добреньким хочете в цьому світі залишитися. Всі, мовляв, сучі сини; а ви янгол з крильцями. Але й ви повинні стати сучим сином, тоді ми з вами порівняємося. Тоді всі вас полюблять, бо кожен подібного до себе любить…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу