Валерий Шевчук: Око Прірви

Потім він написав і писання.

Диякон замовк, і зависла тиша, ми чули, як під бантиною, де, певне, було пташине гніздо, попискує пташеня.

– Оце все було насправді, – сказав Созонт. – Все інше або ж не було, або ж тільки у видженні.

– Коли було видження, то й було, – буркнув Павло. День той був надто копіткий для диякона Созонта, в оборудках мотався туди й сюди, але відкладати свого виходу до дверей Софії Київської не захотів, бажав швидше позбутися душевної їджі, тому вийшов до дверей, що вели в софійський двір, сам храм ще був майже зруйнований, але його трохи відбудували і вже правили службу ченці-ієромонахи, кілька їх тут сіло монастирем – вхідну хвіртку до обійстя на ніч вони зачиняли. Диякон довго чекав, а що був утомлений, присів навшпиньки під стіною, тримаючи у руках листа.

– І тут я побачив мужа, одягненого в чорне, який ішов порожньою вулицею, – був він понурий, великий, але дивно освітлений, що його добре видно: одежу, ноги, руки, тільки не обличчя, яке ніби пропадало у пітьмі...

Диякон знову замовк, а я як людина з уявою увіч побачив, як виступила із темряви постать, постать із небуття чи сну, і як підхопився їй назустріч диякон Созонт, поклонився йому, поцілував руку й подав писання печерського старця, а тоді почав оповідати йому свою біду, і це творилося в той-таки час, коли другий Созонт солодко спав, присівши навшпиньках під стіною. А чоловік із притемненим обличчям, чи й зовсім без нього, розгорнув писання, друге таке ж писання стриміло в руках укляклого, сплячого, паперовий лист освітився нараз, ніби хтось до нього присвітив, і чоловік прочитав із того писання відомі вже слова:

"Кожен, що просить із вірою, матиме, а хто дбатиме, тому віддасться. Допоможи тому, хто просить, звільни душу тому, котрий сам не може того учинити, хоч би через сон. Тоді воздається й тобі і погасиш свою гризоту, бо немає людей без гризот".

– Прохаєш над силу мою, – сказав прибулець, – одначе не можу не зважити й на слова ці писані, а вони вістять правду. Коли Господь посприяє мені, на повелене зважуся.

І він став перед вхідною хвірткою, як чорна брила, за ним ледве не вдвічі менший диякон Созонт, а другий диякон Созонт був удвічі менший, бо сидів навпочіпки й не подавав ознак життя, навіть не дихав, ніби став оболонкою без душі, передавши живло своє отому стоячому, – був той ніби дзеркальний відбиток, але не повторював рух його дійств, жив самостійно, устійнившись од власної оболонки.

Отож спинився прибулець перед входовою хвірткою і, руки до неба звівши, помолився шепочучи. Тоді уклякнув, голову до землі схилив і завмер на якийсь час. По тому звівся, і його голос ніби із рури загучав:

– Відчини нам ворота милості твоєї, Господи!

І тоді хвіртка, іржаво й важко зарипівши залізом завіс, почала помалу сама від себе відчинятися, хоч та друга хвіртка, біля якої приклякло скрючене тіло диякона Созонта, за лишилася нерушна, і вони ввійшли до софійського двору, за лишивши скулену постать, що закоцюбла навпочіпки. Дій шли до церкви, і прибулець тим-таки трубно-глухим голосом наказав Созонтові:

– Тут постій нерушно! І не сваволь!

Коли ж рушив, Созонт хотів пильніше придивитися до нього, але був той ніби згусток тьми. І ще одне запримітив Созонт: рухи в прибульця були не звинні, як у живої істоти, а ніби був це рицар у залізних риштунках, та й кроки його дудніли, ніби взувся у залізні чоботи.

Підійшов до новопоставлених дубових дверей Софії Київської, церкви-напівруїни, але вже й трохи опрятаної, і знову простяг руки, але не догори, а в скерунку дверей. І з волі тих рук дубові двері із пронизливим рипом відчинилися, і прибулець двинув у кромішню темінь нутра церкви. Коли ж вийшов насередину, від церковної крокви (Созонт бачив це крізь одчинені двері) повільно виплив запалений свічник і став поверх прибульцевої голови та й засвітився яскраво, ніби зоря спустилася, розсипаючи від себе жмутки променів, вся церква від цього освітилася, а особливо один із святих на стіні, заграв і заблискотів на мозаїці Оранти – Нерушної Стіни; і жахнувся Созонт, бо в Оранти запалали двома вогнями очі, тільки, не яскравий це був вогонь, а темний.

Прибулець пішов до жертовника, двері й там самі розчинилися, але вже без виснучого рипіння, там помолився – й молився довго, бо вже й роса почала покривати диякона Созонта, як того зі сну, котрий стояв біля розчинених дверей, так і того, що скулився під хвірткою та стіною, тримаючи в руці білу тінь листа від печерського старця.