Валерий Шевчук - Око Прірви

– Стій і дивись. Старанно дивись, нічого не пропусти! – А сам зайшов до церкви, і, як тільки увійшов до неї, запалилося в ній світло, але не від одного свічника-зорі, а без види мого світильника. І побачив Созонт, як із олтаря вийшов так само, як він сам не раз виходив, дияконувавши, якийсь світлий диякон – не він, тобто не в його подобі, ішов і обкаджував церкву, махаючи срібним кадилом. Тоді з розчинених царських воріт рушили один за одним незнайомі Созонтові священики, одягнуті в білі ризи, – виступали з олтаря один за одним і ставали побіч, вилаштовуючись у лівому ліці. За ними звідтіля ж, також один за одним, виходили інші священики, ці одягнені в червоні ризи і поставали у правому ліці – були вищі перших на голову. Прибулець, що стояв

перед ними, як регент, [5] Регент – керівник хору. змахнув руками, й заспівали всі солодко:

Розверглися пекельні ворота – уста богохульні,

Щоб нещадно церкву твою проковтнути,

Але ти істинний у нас є, царю-женише,

Божественною силою отих загорож.

Серцем розбитим тебе молимо,

Скоро її від усіх налягань покажи,

ї-бо чесну ти викупив кров’ю.

Тоді повернувся до нього прибулець, і в ясному світлі ясно бачив Созонт, що голова прибульцева ніби у скляній кулі, а лице більш жіноче, як чоловіче, без вусів та бороди, але ніби неживе, хоч ясно освітлене, бо й саме виточувало світло, а очі його виливали темний, але не морочний вогонь, від якого ціпеніло тіняве Созонтове тіло. І голос його рівно, чітко й повільно проказав:

– Дияконе Созонте, ввійди в середину церкви!

І диякон пішов, але мав таке враження, ніби не йде, а його несе, ніби не торкається землі, наче тіло його паперове, а він сам аркуш, на якому написано письмена рукою печерського старця.

– Роздивися ієреїв, що на лівому боці, – сказав прибулець, – може, пізнаєш того, з яким ворожнечу мав?

Диякон ішов уздовж ряду облич, власне, не йшов, а ніби плив коливаючись. І всі обличчя були неживі, хоч і мали шкіру, й очі, й волосяний покрив на лицях та голові. І світили ті очі потойбічним світлом, і ніби чекали, що мав принести їм звільнення, прохально і ждально, але не було поміж них того, котрого шукав.

Тоді прибулець мовив трубним голосом:

– Роздивися ієреїв, котрі в правому ліці!

І пішов диякон вздовж правого ряду облич, і всі вони ви давалися напрочуд однакові, тільки одне виділилося: в цього не тільки риза, але й обличчя було червоне. Вказав на нього Созонт:

– Оце він, чоловіче Божий, і є!

– Виведи його надвір! – наказав прибулець, розвернув ся, як вояк на пробах, і важко рушив із церкви – кроки його сталево дудніли. Вони ж з ієреєм Петром попливли слідом, не торкаючись землі, ніби поворозами до нього прив’язані, бо не тільки Созонт мав тіняву плоть, але й священик Петро. Созонт тримав священика за правицю, і йому здавалося, що плоті та не має – сама кістка.

Тоді й побачили вони перед собою місяця. Був величезний, може, втричі більший звичайного, і світло від нього міражно розливалося навдокіл й умертвило всі дерева навколо, всі будинки, і людей у тих будинках, і вулиці, й траву, бо та раптом стала ніби памороззю вкрита. І місяць усе більшав і більшав, ніби спускався на землю, і вже видно було на ньому обличчя Каїна, скорчене з люті, і Авелеве, скорчене від страждання. Відтак прибулець сказав тихим голосом:

– Зруйнуйте ворожнечу, яку мали поміж себе!

На те слово диякон із священиком, власне, тіні їхні, уклякнули один перед одним і обійнялися. І здавалося Созонтові, що він тримає в руках кістяка і що кістяк стискає його костомашшям рук, і майже не стало йому повітря для дихання. Місяць же над ним палав холодним багаттям, махаючи довгими вогняними язиками, і від того криваві світлотіні почали хилитатися по землі, деревах, траві, церкві, по їхніх обличчях; зрештою, й обличчя у священика Петра вже не було, тільки голий череп, що шкірився до нього голими зубами.

– Поцілуйтеся і зруйнуйте ворожнечу! – трубно озвався голос.

І диякон відчув, що цілує холодне костомашшя, оті холодні ошкірені зуби, і що не може розірвати цілунку, бо костомашшя рук утискалося йому в плечі, і хоч губи його й плечі були тіняві, боліли вони й нили, а дихання забивало, ніби дихнув це на нього мерзлим подихом повів смерті, а серце його в грудях зупинилося, кров перестала кружляти у жилах. І він проваливсь у якийсь довгий і безконечно глибокий колодязь, ніби в пащу істоти, головою якої був місяць, а тілом – вузька, слизька, без жодної зазубрини. як широка кишка, рура. І Созонт летів у тій рурі, ніби гарматне ядро, яке має вибухнути ним у світ і закинути в мертвий простір ночі. І він вистрілив собою у простір, полетів у ньому, холодному й пекучому водночас, доки не звалився біля тієї ж Софії Київської, побіч себе самого – того, котрий сидів навпочіпки і спав біля хвіртки, обпершись об стіну.