Валерий Шевчук: Око Прірви

По тому ми лягли у сіні, де простелили нам рядно, яке пряно й ніжно пахтіло лугами й дорогами, повкривалися, але заснути відразу не могли. Тоді Павло почав оповідати першу свою оповіданку про одне із чуд у цьому теперішньому віці, яке відбулося (так він сказав) із Созонтом-дияконом, але не з цим, з яким мандруємо, а з іншим, котрий жив у місті Львові і котрий ніби сам розповів про це мандрівному іноку Павлу, коли той прийшов до Львова і зупинився при одному із тамтешніх монастирів.

Служили в одній із львівських церков священик Петро і диякон Созонт, і жили вони в мирі та в злагоді, аж нудно стало бісові, що все коло них терся і все праг у душу їм залізти. І от якось, коли ієрей Петро позіхнув і не перехрестив рота, ускочив у нього бісик, протисся до серця його, розчинивсь у крові його і поплив з нею по тілі, як тріска по воді, а допливши до голови, плюнув у мозок його, і та слина струїла ієрея, притому аж так, що вже й дивитися не міг на диякона, такий бридкий і недостойний той йому видавався. Одного разу привиділося навіть священику, що в диякона виросли козячі роги, що погляд у нього вовчий, а на ногах наросли ратички. Відтак біс отой, а він міг роздвоюватися, другим своїм єством увійшов до вуха диякону Созонту, й намовляв, і отруював і його мозок. І побачив уві сні диякон, що священик Петро уже й не священик, а на голові в нього виросли цапині роги, а погляд став вовчий, а на ногах з’явилися ратички. Так виникла поміж них перша сварка, оповів Павло. Священик волав на диякона, широко розтуляючи рота, а диякон горлав на священика, так само широко розтуляючи рота, і лаяли вони один одного, а якось схопилися і за патли і почали возитися і тусатися. Тоді біс щасливо вийшов із одного й другого, бо вже не мав чого в них робити, став збоку, почухав за вухом лапкою, зареготав і затанцював, плещучи в долоні. А коли священик ударив диякона, гукнув він: "Ех-ох-ух-ох!" – і притупнув ратичкою, і веселився, і дрочився, передражнюючи того чи того, бо це так чудово, коли диякон із священиком хапаються за патли, і возяться, і тузять один одного у щоки. І було йому весело, і гопцював він із прискоком і гукав своє: "Ех-ох-ух-ох!" – відав-бо, що довго із священика пертиме чорний дух на диякона, а з диякона на священика. І ось у час чергової сварки ієрей Петро почав червоніти й роздуватися, як пухир, обличчя в нього стало червоне, вуха теж, а очі малинові, – і впав він на землю як стояв, бо трісла йому голова-пухир, розірвавшись на тисячу скалок. Тоді диякон почав помалу отямлюватися...

І тут у темряві обізвався Созонт-диякон, не той, із Львова, а цей, що з нами мандрував:

– Великий ти байкотворець, Павле! Не лукавмо, коли вже захотів оповісти брату Михайлу цю історію. Немає ніякого диякона у Львові, і не там це відбувалося, а таки в Києві, і я не певен, чи воно відбувалося, а чи було це сонне видження. Волію правду, не байки ж. Байки ж, як можна помітити з Павлової розповіді, творяться через перебріхування історії справжньої – кожен із нових оповідачів щось від себе додає: одне не дослухав, інше доклав. Отак і шириться у світі неправда. Уста кожного відтак повні брехні, як сказано у Псалтирі, брехню говорить кожен ближньому, бо людина любить більше брехню, як правду, а говорячи неправду, від утроби заблуджується. Отож недаремно у Псалтирі сказано, що люди – це сини мужів брехні, бо кожна людина – лож.

Я ж ненавиджу всяку путь брехні, ненавиджу й брехню, бо хто говорить неправду – не спасеться, а хто бреше – загине.

Його голос звучав урочисто й ніби іронічно, і мені, розслабленому чудовим співочим вечором, було чомусь неприємно його слухати.

– Отже, вилущімо брехню, як кукіль із колоса. Не було ніяких бісів, і не влазили вони в нас, і не розривалася його голова на скалки; правда тільки те, що ми посварилися і що отець Петро помер, не встигши зі мною помиритися.

І диякон почав розповідати цю історію сам, про те, що він знітився тоді душею і з’їдався сумлінням, що не помирився перший зі своїм ієреєм як молодший, тобто не знищив гніву взаємопрощенням; пішов отож із свого монастиря на Подолі у печери київські, щоб знайти духовного отця і звільнитися від своєї гризоти, бо завжди совісливий був. І знайшов там старця добродійного, принаймні за такого всі його мали, і виповів йому свого гріха гніву й ворожнечі.

Старець вислухав його уважно і сказав:

– Кожен, що просить із вірою, матиме, а хто дбає, тому воздається, твоє ж прагнення позбутися гріха похваляю, бо про добру річ піклуєшся. Хай посприяє тобі Господь! Одначе не моє діло, чоловіче, з мертвим тебе мирити. Отож іди у Київський город до великої церкви Святої Софії, уночі стань при вхідних дверях і, кого побачиш першого, тому поклонися й розкажи про себе й про мене, даси йому запечатане писання, і буде тобі справлення.