Валерий Шевчук - Око Прірви

– "Набування премудрості, – сказав він, ще раз цитую чи Приповісті Соломонові, – як же це ліпше від золота, набування ж розуму – як же це добріше від срібла". "Розум – джерело життя власникові його і на уста його прибавляє навчання".

Коли він це говорив, його очі палали, і я збагнув, що переконати його не зумію, отже, припинив балаканину, хоч і тут мав свої сумніви: розум буває гаданий і справжній, і не завжди людина може розібратися, де він фальшивий, а де справжній; розум, зрештою, може ховатись і в глупоті, як мудро вістив Еразм із Роттердама та й святий Павло задовго до нього, а глупота – в розумі, і, коли існує непізнавальність речей і незбагненність світу, розум людський – тільки стежка, яка починає безконечний лабіринт доріг, які ніколи не кінчаються; розум – це погляд у безмежжя і жах перед ним, бо безмежжя збагнути годі, як і Бога, тож лабіринт доріг і безмежжя – це і є, я гадаю, Бог.

Другий мій співрозмовник був цілком інакший. Вже не юнак, мав тридцять років, але велика дитина з наївними, здивованими й добрими очима, яка всім захоплювалася; коли чого не розуміла, мовчала, нічого не брала під сумнів й усе вірила. Він і пустився у цей світ, очевидно, через те, щоб дивуватися з нього і захоплюватися, дивлячись розширеними очима; він вірив в усе, що Созонт називав казками й байками, наївно роздумуючи:

– Адже, отче, все що є – дійсне. Навіть вигадане людиною – воно також є. Навіть найбільші небилиці, що їх оповідають, жартуючи, вже тим справжні, бо вони є. Не може людина, – рік він, – казати того, чого нема. Бо того, чого нема, навіки нема: про нього нічого не розкажеш. Через це й чуда є, як і люди, котрі чудодіють.

У нього була своя дивна й химерна сила думки, чи не тому так сталося, що він у Києві сприязнивсь із Созонтом; зрештою, разом вони вирушили в цю мандрівку, а ще до того знайшли й мене, який ніби мав стояти поміж них і рівноважити їхнє різномисля, хоч пізніше я переконався, що особливого різномисля між ними не було, та й ця велика дитина також була мудра нівроку.

Я навіть думав, що, вирушивши в дорогу, ми весь наш шлях перетворимо у безконечний диспут, але в дорозі обидва мовчали, отже, і я з ними – може, так і добре було, бо долали дорогу і силу на балачки навряд чи треба було розтрачати – перед нами вилася довга курявна стрічка, що бігла через луги, поля, ліси і дивним чином, ніби смок, утягувала нас у себе.

У Черняхові ми зайшли до місцевого попа Івана, який нас прийняв із обіймами, його паньматка, проста круглолиця жінка, засвітила до нас обличчям, а перед входом до хати виладнувалося четверо замурзаних поповичів, які дивилися на нас такими зачудованими очима, ніби ми були прибульці з того світу. На обійсті гуляла зграйка ситих гусей, і паньматка наказала хлопцям зловити гуску. Діти з радісним вереском рвонули виконувати повелене, на смерть бідних птахів перелякавши – вони з пронизливим гелготом почали мотатися двором, і в обійсті учинилася неймовірна варвітня: кожен із хлопців хотів зловити гуску сам, гуси виривалися, били крильми, гусак шипів і бив дзьобом напасників, налітаючи на них; у дворі літало пір’я, птахи махали криль ми, злітали; нарешті хлопці налягли на одну з них, затиснуту під тином, упали згори і миттю скрутили їй шию. Тоді урочисто понесли, вже мертву, до матері: двоє тримало за крила, передній – за голову, а задній за ноги.

– Але ж, панотче, – сказав Созонт. – Ми вбогі перегрини, не завдавайте собі такого клопоту.

– Як прийшли до мого двору, то це вже і є клопіт. – сказав урочисто панотець. – Я гостей на так не приймаю і не відпускаю.

Ми сіли до столу в садку, в якому густо росло вишень, сливок, яблук та грушок, і нам, поки готувалася гуска, дали напитися молока з медом, додавши й пухкого свіжого хліба, – тут ми могли розпитатися в панотця дорогу до Микити Стовпника.

– А то ви йдете туди, – сказав загадково панотець і подивився поверх наших голів. – Теперечки вже менше йдуть, а то, скажу вам, відбою не було.

– Щось не так, панотче? – спитав Созонт.

– Все так, – мовив отець Іван. – Ідуть люди, значить ся, їм треба, а треба, то хай їм помагає Господь.

– А ви там не були? – спитав я.

– Мені туди йти нічого, – відказав панотець. – Бо я, сказати, того Микиту з пелюшок знаю. Я його, сказати, й хрестив.

Ми гостро зацікавилися.

– Маю, панотче, послушання, – сказав Созонт, – написати книгу про теперішніх святих і боговгодних людей. Розкажіть, що знаєте.