Валерий Шевчук - Око Прірви

– А що таке наука вмирання? – спитав він, коли Созонт закінчив.

– О, то велика тема! – сказав Созонт. – Казав уже вам: чи хтось із учнів Микити, а може, й сам Микита пізнав немалу в тому світі, який зненавидів, науку і напевне вчився не на нашій землі. Чи чули ви про ars moriendi?

– Мистецтво вмирання? – спитав я.

– Саме так. Або ars bene moriendi – мистецтво доброго вмирання, про які говорили ще Сенека, Епікур та Ціцерон. Ціцерон ужив вислову mori descere – наука вмирання.

– То це не християнська наука чи мистецтво? – спитав Павло.

– Усе суще має корінь у тому, що було, – мовив Созонт. – Ще Кипріян, котрий жив у третьому столітті після Різдва Христового, картагінський біскуп, у трактаті "Dе moralitate" навчав, що ніхто не має лякатися смерті, коли хоче з’єднатись із Христом, бо тільки через смерть можна ввійти в Царство Боже. Про мистецтво вмирання писав святий Амбросій, Іван Хризостом і святий Августин. Писав ще Руперт із Деутца в одинадцятому столітті; є це і у псевдоавгустиянському трактаті "Speculum morsis" із тринадцятого століття, а особливо докладно в Ансельма із Кантебури в трактаті "Admonitio morienti", який написано у формі запитань та відповідей. Ансельм радить тому, хто вмирає, здобути собі жаль за гріхи й прагнути прощення, а своє спасіння хай завдячує смерті Христовій. Можна вважати цей трактат за перший, у якому викладено мистецтво вмирання. Писав про те святий Йосип, пізніше німецький домініканин Генрік Сеус у "Horologium sapietiae", а особливо Іоанн Герсон у трактаті "Opusculum tripatitum", а з ляхів Матвій із Кракова в трактаті, який так і звався "Ars moriendi". Коли тобі цього мало, назву Доменіка де Карпаніку з його книжкою "Speculum artis bene moriendi" – цей жив ближче до нас, у минулому столітті.

– Дивовижна в тебе голова, брате Созонте, – тихо сказав Павло.

– Тебе послухати, то пізнав немалу науку також, притому не в нас, – повів я.

– У нашому вузькому світі, – сказав Созонт, – такої науки пізнати неможливо.

– Де ж ти навчався? – спитав я.

– Спершу у Кракові, тоді в Гейдельберзі, де був свого часу ректором Матвій із Кракова, потім у Болоньї.

– Чого ж повернувсь у наш вузький, як кажеш, світ?

– Бо людина родиться не тільки з волі батьків своїх, а з волі Божої. Коли ж Господь призначив їй місце народження – це значить визначив їй пробуття. Цього закону ламати не посмів, адже людина відірвана від кореня свого, ущербна духовно.

– Не збочуймо в нашій розмові, – мовив Павло. – Признаюся, вже кілька днів мене з’їдає страх перед смертю. Що про це кажуть учені мужі?

– І Яків із Парадижа, і Еразм Роттердамський вістять, що страх перед смертю потрібний, творчий, бо має зрушити людину до приготувань для зустрічі зі смертю. Для цього й витворена була школа доброго вмирання.

– Хочу стати учнем цієї школи, брате Созонте, – тихо повів Павло. – Але боюся, чи не пізно мені.

– Наука ніколи не є пізня, коли до неї відкрити серце, – сказав Созонт. – Якщо маєш потребу, брате, вжий духовної медицини.

– Готовий до того, – мовив Павло.

– Поклич лікаря, котрий зветься Правда і Добрий Розмисел; хай помацає тобі пульса і спитає, що розумієш.

– Що маю розуміти? – спитав Павло.

– Себе, власне своє минуле життя, творене тобою добро й переступи. І вжий духовного рецепта.

– Скажи мені його.

– Візьми найбільше покори при пізнанні вад своїх. Відтак додай до того думку про правдиве навернення до Бога і три жмені зілля покути. Приклади до того фунта правдивої скрухи душевної. Це все змішай добре із щедро пролитими слізьми, коли оплачеш гріхи свої. По тому тяжким зітханням та биттям у груди сумління своє збуди, проціди все на ситі справедливості, аби Бог тебе пожалів, а ближній зневажив те, що нечисте в тобі було. Тим чистим напоєм сумління відтак напій душу, щоб звільнилася від давніх гріхів.

– Добрий твій рецепт, брате Созонте, – сказав Павло.

– Рецепт не мій, а вчених мужів, що обмірковували ars moriendi. Коли ж хочеш мого, то скажу і його.

– Зробиш ласку, брате, – мовив Павло.

– Смерті сподівайся, готуй себе до неї, але не бажай і не клич до себе – сама знає, коли їй прийти. Якщо хворий, не бажай, щоб усі довкола тебе були хворі, і радій не тому, що вмираєш, а тому що інші довкола тебе здорові залишаються. Не бажай, щоб світ, і краса його, і творення його пропали, оскільки сам пропадаєш, а молися за темних, які несуть у собі ніч, щоб зуміли перейти у день, тобто прозріли до добра й любові. Не ненавидь ненависників, а пожалій їх, бо не ти окрадений ненавистю їхньою, а окрадені вони – не зуміли побачити в тобі світла а побачили тільки тьму. Подумай, чи ними побачене в тобі справедливе, а коли уздриш, що не в силі розсудити, покайся на те, що викликало в них до тебе неприязнь чи ненависть. Відчуй, що добро твоє перемогло зло, світло тьму, любов ненависть, а нетерпимість нехай переросте в терпимість. Знай, що створене тобою добро у світі і є росток, який гряде із прогнилої плоті у майбутню прорість, а тлінь твоя – це тьма, зло і нелюбов. Знай, що тлінь відкинута бути має, але й без неї не проросте зерно, бо й тлінь твоя – творення Боже, як і світ, і люди, і все живе. Вір, що краса світу – образ Божий у ньому, а почварність – тло, на якому він бачиться, нетривкість же краси – тло, на якому пізнається вічність. Амінь.