Валерий Шевчук - Око Прірви

– Всі це знають! – закричав карлик. – Я всім це казав!..

– Всі знають, бо ти казав, – мовив Антоній. – Але ніхто не був на твоєму весіллі і ніхто не бачив, як ти вінчався, чи не так, Мусію?

– Мо-оя жінка по-освідчить, о-от! – крикнув карлик. – Хай скаже!

У цілковитій тиші, яка постала, почувся кволий, якийсь цвілий, тонюсінький голосок, який, однак, був добре чутний.

– Прийшли сюди Бозі молитися, а він, цей Муська, стидомирник і лізе до моєї тютьки.

– Чи ти його жінка? – спитав Антоній.

– Він хоче, щоб я була його жінка, то я й не знаю. Лізе до моєї тютьки, а я прийшла Бозі молитися.

– Хіба ж ти не моя жінка? – заверещав карлик Мусій.

– Ге ж, ти казав, – мовив голосок, – і ліз до моєї тютьки зі своїм стидомор’ям. А я прийшла сюди Бозі молиться.

– Суди себе сам, Мусію, але між нас тобі місця нема, – сказав Антоній. – За вшетечників святий не молиться.

І на те слово вдарили в дерев’яні тарілки ложками уломні та почварні й розступилися раптом, звільнивши стежку, по якій пішов, по-дитячому плачучи, карлик Мусій, а за ним великоголова істота із походнею, за ними – карлиця з блискучими очками й усміхнена.

– Попереджав же я тебе, Мусію, – сказав Созонт-диякон, коли карлик проходив повз нас. – Чому не послухав?

– Бо-о во-она мо-оя жінка! – схлипнув карлик. – Але во-она вже мене не любить, о-от! І зрадила мене, сучка і блядь.

– Я не сучка і не блядь! – обурено випискнула карлиця. – Я прийшла сюди Бозі молиться, а не на те, щоб ти мені дюдьку совав. Вшетечний пес!

Тоді ще більші сльози покотилися карлику по щоках, по хилив голову й пішов далі. Тепер задніми стали передні й двинули за ним. Ми рушили слідом, а за нами поплелися уломні й почварні чоловіки, жінки лишилися позаду, всі били ложками в дерев’яні тарілки, і від того весь острів наповнився сухим і тривожним стукотом. Процесія рушила в бік Ока Прірви; я озирнувся, але не побачив Микитиних учнів, вони залишилися біля стовпа, так само не було тут і Марти.

– "А намісник спитав, – проказав Созонт слова з Євангелія від Матвія: – Яке зло він зробив? Вони ж зачали ще сильніше кричати й казати: "Нехай розіп’ятий буде!" І як побачив Пилат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стається, набрав він води й перед народом умив свої руки". [23] Примітка на полі: "Матвій, глава 27, вірш 24".

– Не богозневажай, брате Созонте, – мовив Павло. – Чому рівняєш цього карлика до Христа?

– Бо Христос, уподібнивши себе до знедолених і відкинутих із невинно убієнними, взяв свою долю.

– Але Христос був царем, і Пилат це визнав, – мовив Павло. – І не був він невинно убієнним, а постраждав за проповідь своєї науки.

– Це так і інак, брате Павле, – сказав Созонт. – Мовив Ісус: "Коли б знали ви, що то є: "Милості хочу, а не жертви", – то ви б не судили невинних".

Нарешті похід дійшов до Ока Прірви і я, побачивши цю дивну заводь чи озеро, знову вразився: було воно правильноокругле, білясте по боках, а посередині темнів, ніби зорок, менший округ, темний, брунатний.

Усі поставали на березі, який тут увігнувся, кругло врізаючись в острів, карлика Мусія розв’язали, і він почав розтирати собі руки. В тарілки вже не били ложками, зависла тиша. У цей мент на сході розкололося небо й запалало засвітившись – полилося жовте світло. Від озера курілася пара, ніби диміло, підіймаючи сірі пасемка. Сонце ще не зійшло, але цей мент надходив.

– Чи підеш зі мно-ою, жінко-о? – спитав карлик.

– Фі! Тра ти мені дуже! – закопилила носика карлиця.

– Я зара вам до-окажу, що-о во-она мо-оя жінка! До-окажу! – заволав карлик Мусій. – І перейду О-око Прірви о-от! І нічо-о мені не станеться!

Стояла глибока тиша. І я вразився, поглянувши на істот, котрі стояли, – були вони по-особливому почварні; можливо, від цікавості, яка запалила їх. І подумав із болем: що робимо тут ми, серед цих нещасних, і чому треба було нам тут опинитися? Що шукаємо й хочемо знайти? Чому прийшли до цієї заводі, чи не з недоброї, як у цих уломних та почварних, цікавості? Тоді чим різнимося від уломних та почварних? Книжництвом та фарисейством?

Карлик Мусій знайшов палицю і сміливо ступив у воду. І, як тільки це учинив, десятки ложок ударило в дерев’яні тарілки; під цей супровід карлик повільно просувався по невидимій у воді стежці. І я помолився щиро й пристрасно Богові, щоб уберіг цього чоловічка, адже вірив: невинний він, а зрадлива карлиця і справді була його жінкою. Вона ж стояла спокійна й байдужа, вередливо скрививши губи й трохи похиливши набік голову; хто зна, може, вона, як кожна самиця, сподівалася, що її самець переможе і стане достойний її? Тим часом карлик занурився по груди, палицею він намацував стежку. Тоді я згадав, що в найглибшому місці, саме там, де пропав співподорожанин наш Кузьма, вода доходила нам до пахов – карлик же це місце, коли не вміє плавати, не перейде, буде йому з головою; зрештою, коли б і вмів плавати, то, зірвавшись зі стежки, чи зміг би її потім відшукати, а отже, чи матиме силу допливти до супротилежного берега?