Валерий Шевчук - Око Прірви

Мусій заглиблювався все глибше й глибше і вже майже дійшов до темного кола посеред заводі, вже стриміла над водою тільки його голова, коли ж раптом та голова заверещала дико і в мент зникла. Відтак юрба, що стояла на березі, набрала повні легені повітря й гукнула в один голос:

– У-ї-ях!

І пішли по плесі кола, докотилися до берега, біля якого ми стояли, і вдарились об нього із сплеском.

Тоді карлиця впала навколішки, схопилася руками за волосся, рвонула й заволала:

– Ой Боженьку, чому ти його від мене забрав, я ж тобі за нього молилася? Він був мій чоловік! Він був мій чоловік!

І заревла болючим, трубним, тваринним гласом.

Уломні й почварні стояли із розсвіченими на страшних лицях усмішками і натхненно гатили ложками в дерев’яні тарілки.

У цей час на сході з’явилося сонце. Величезне, криваво-червоне, в оранжевому ореолі, залите кров’ю щойно вбитої ночі.

Ми повернулися на місце осідку, я був вражений до глибини душі, Павло осмутнілий, а Созонт цілком спокійний. У цей час прозвучав перший півнячий крик.

– Де вони тримають півня? – спитав Павло.

– У хатині чи на стовпі в хижі, – сказав Созонт. – Ми острів переміряли і ніде не знаходили місця для півня чи його самого. А може, це кричить півнем сам Микита?

– Жартуєш, брате? – сказав Павло. – Крик як у справжнього.

– Ніяких жартів, – поважно відрік Созонт. – Голос увіч лише від загорожі, але ніби з висоти. Людина легко наслідує півнячий крик. Коли б Микита тримав у себе справжнього півня, мав би з ним клопіт, мусив би його годувати й прибирати за ним, півень міг би вирватися на волю. Але чого не знаю, того не знаю – вірю лише твердим і вивіреним речам.

Я знову подумав: скрізь і в усьому Созонт залишається правником-вивідувачем чи розшуковцем. Бог йому такий талант уділив, і це річ конечна.

Ми лягли на устілля, бо ще було вельми рано, я ж мав цілком безсонну ніч, тож, хоча був уражений усім баченим, запав у твердий сон без сновидінь, ніби в чорну яму провалився, і вивів мене з тієї ями Созонт, розторсавши.

– Вставай, брате Михайле, – сказав. – Уломні й почварні вже йдуть на казань.

У цей час удруге заспівав півень. Голова мені паморочилася, але я скочив на ноги, і в грудях заколотилася якась сіра бовтанка, очевидно, від пережитого.

– Скажи, брате Созонте, – мовив Павло, який усе ще був смутний. – Чи з цього острова єдина стежка – через Око Прірви?

– Чому думаєш про це, брате? – спитав Созонт.

– Гадаю, нам треба звідси якнайшвидше вибиратися, – проказав Павло. – Що сподіваємося тут знайти?

Часом з Павлом ми думали однаково: це питання і я задавав собі раніше.

– Селяни переходили через Око Прірви, – мовив Созонт. – Але казали, що розбійник пробрався на острів інакше. Принаймні на цій стежці, якою ходять усі, стояла їхня сторожа. Але самі селяни іншої стежки не відають, хоч казали: віщали старі люди, начебто давніше була стежка друга. Але тією стежкою давно не ходять, бо небезпечніша цієї, знаної.

– Отже, ми цілком у волі Микитиних учнів? – спитав Павло.

– Цілком, – мовив Созонт. – Надія наша, що вони подорожніх у себе не затримують.

– Тоді треба бути обачними, – сказав зітхнувши Павло. – Бо інакше нас чекає та ж участь, що й Кузьму, і карлика.

– Радий, що ти до цього додумався, брате, – м’яко сказав Созонт. – Сьогодні запишу все, що розповідали про Микиту та його чуда, прочитаю чи дам прочитати написане учням Микитиним, і завтра рушимо в дорогу.

– Тривога мене посіла, брате, – зітхнув Павло. – Так, як це в Єремії: "Ой утробо моя, ти утробо моя – я тремчу, біль серце стискає мені, і тріпоче мені моє серце, бо вчула душа моя голос сурми".

– Смерть карлика тебе вразила, брате! – мовив Созонт. – Моє серце спокійне.

– А в тебе, брате Михайле? – спитав Павло стурбовано.

– Те саме, що і в тебе. Коти в душі скребочуть.

– Тоді хай допоможе вам казань святого Микити, – сказав Созонт, і на обличчі його з’явилася звісна нам півусмішка. – Пора вже йти!

І він упевнено рушив на стежку.

Довкола загорожі було вже повно уломних та почварних, але тільки чоловіки. Вони розступилися перед нами, і ми підійшли до воріт, біля яких стояв Георгій, решта учнів збилася гуртом біля загорожі, звівши голови до хижі на стовпах. Двері там й бічні заслони були підняті – ми бачили в просвіт Микиту, який стояв спиною, вряди-годи зводячи руки – молився. Ми привіталися до Георгія, проказавши славу Христу, він чемно відповів і розхилив перед нами ворота, запрошуючи ввійти.