Валерий Шевчук - Око Прірви

Було мені від цих думок тривожно й печально на душі, бо вже знав: ця мандрівка не вилікує моєї душевної немочі і не наповнить тіла вогнем, яким горів, коли творив Пересопницьке Євангеліє, і то з простої причини: щоб палити в собі високе духовне вогнище, треба мати цільність душі, а вона в мене розколена, ніби глек. Біда моя в тому, що я почав боятися облудності творчого знесення, а отже, до знесення ставав нездатний. Через це подумалося мені: чим би була людина, коли б відмовилася від творення байок? Чи могла б відтак знестися вище худобини, чи пізнала б Господа, коли навіть її Господь часто також одна із її байок. Адже творення байок – це також творення, все ж народжене має жити і вимагає живлення. Суть, очевидно, в тому: як вона живе і чи, виходячи за межі свого призначення, добротворить? Коли ж не добротворить, то чи варта признання, а коли добротворить, чи істинне її добротворення? І як пізнати мірило добротворення, щоб мати остереження і не створювати в цьому світі очей прірви? Саме тут і потрібен нам, подумав я, Господь. Не вигаданий і намислений, а той, котрий твердо нас по своїй вузькій путі проведе. Отже, його непотрібно умостроїти, а пізнавати ясною, відкритою душею. Тоді він і знайде в нас посудину, аби покласти в неї часточку своєї таїни. Але посудина душі для того має бути приготована. І я спогадав: немає істинної й неістинної віри, залежної від обрядів та служб, тобто гри в цю віру: чи східна вона, чи західна, чи в сектах, хоч би таких, як ці симеоніди, чи навіть магометанська, чи будь-яка інша, має значення тільки віра й невіра, бо кожна віра істинна, а невіра – неправдива; має значення лишень ота таїна, котра є чи її нема в людській душі. Я знав, що ці думки не швидко зважуся проголосити, бо ті, для яких віра – гра в обряди, прокленуть мене і зневажать, але в ту ніч вони, ці помисли, в мені проросли, і я був переконаний, що не було в них лихоносності, бо на терпимості засновувалися, а лихоносність з’являється там, де вершить нетерпимість.

Уже ледь-ледь почало світати, коли почув звідтіля, де розташований жіночий табір, якийсь галас і лементування. Турсонув Созонта-диякона, і він відразу ж сів на землі.

– Боюся, чи не зловлено нашого карлика Мусія, – сказав.

– Що сталося? – підхопився Павло.

– Спи, спи, брате, – мовив Созонт. – А ми підемо по дивитися на маленькі нічні розваги.

– Які розваги? Що відбувається? – не міг отямитися Павло.

– Одна із містерій цієї ночі, – сказав Созонт, устаючи. Ми вийшли до стежки, – до речі, й Павло рушив із нами, – і почули від табору дивний стукіт, начебто били в тимпани, але глухіше. Стукіт наближався, тож ми зійшли зі стежки і стали за деревами. І в блідому, розрідженому ранковому повітрі побачили юрбу, яка, ніби отара, сунула стежкою.

Попереду ступав карлик Мусій, поруч ішла із походнею [21] Походня – смолоскип. проява з величезною головою на маленькому тулубі й іще коротших ніжках; за ними потоком сунули уламні й почварні жінки на чолі з карлицею, очевидно, Мусієвою жінкою. Марти видно не було – уломні та почварні жінки йшли без своєї сестри-наставниці. Всі, за винятком карлика Мусія, карлиці й тієї, котра несла походню, тримали в руках дерев’яні мисочки, з яких їли, і колотили в них ложками, звідси й походив той тимпанний звук. Почувся тріск, крізь кущі до стежки продиралися уломні й почварні чоловіки, ставали, як оце ми, й дивилися.

Ми приєдналися до походу, вийшовши на стежку; коли пропустили жінок, за нами на стежку вилізли уломні й почварні чоловіки. Похід дійшов до воріт загорожі, тут уже стояли всі шестеро учнів Микитиних, хатка самого Микити на стовпах була безмовна і ніби топилась у тумані, круглий отвір на вході також затулено.

– Зловили вшетечника і врізали йому полу, [22] Вшетечник – розпутник, врізати полу – обряд того часу: зловленному перелюбнику врізали полу одежі, що ставало речовим доказом переступу. – почувся вискучий голос, хто говорив, не було звідси видко.

– Я не вшетечник, а прийшо-ов до-о сво-оєї жінки, – заверещав Мусій. – Усі знають, що-о це мо-оя жінка, от!

– Хай його судить святий! – вискуче озвався голос.

– Святий нікого не судить, – сказав голос Антонія. – Святий за всіх молиться і благає Бога, аби зглянувся на ваші гріхи й хвороби.

– Тоді судіть вшетечника ви! – заверещав голос.

– Я не вшетечник, о-от! – крикнув карлик. – Прийшо-ов до своєї жінки, о-от!

– Хто може посвідчити, що це твоя жінка? – спитав Антоній.

Зависла глуха тиша.