Валерий Шевчук - Око Прірви

– Писав, – відповів я, – і не раз осмислював їхню силу.

– Сила Христових слів незаперечна, – сказав Павло. – Але дії тих людей можна збагнути і з іншого боку. Світ лихий вони покинули і творять молитви Господу, як мало хто. Віддали себе убозтву та повстримності і вивели себе заради Бога із життя, умертвлюючи тіло своє. І не янголи вони, а люди. Є в них гріхи, а може, й переступи, але вони убогим та беззлобним життям своїм спокутують його. В чомусь, може, й лукавлять, бо сказав Єремія: "Лукаве серце людське", а "ми всі діти одного чоловіка". [18] Примітка на полі: "Буття, глава 42, вірш 11".

– Око Прірви подивилося на тебе, Павле, – сумно сказав Созонт. – Ось тобі Псалтир. "Визволь мене від людини лукавої та кривди". – "Визволь душу мою від губи неправдивої". – "Не дай прихилитися серцеві моєму до слів лукавих". Решту хай тобі скаже наш євангеліста Михайло. Скажи, брате!

І я сказав:

– "Визволи нас од лукавого". – "Рід лукавий та перелюбний шукає собі ознаки, та ознаки йому не дадуть". – "До кожного, хто слухає слово про Царство, але не розуміє, приходить лукавий і краде посіяне в серці його; це те, що посіяне понад дорогою. А посіяне на кам’янистому ґрунті – це той, хто слухає слова і з радістю зараз приймає його, але кореня в тому нема, тому він непостійний". [19] Примітка на полі: "Матвій, глава 6, вірш 13; глава 12, вірш 39; глава 13, вірш 19–20".

– Два поняття, брате Павле, змішуються: лукаве в людині і лукавий.

– Вважаєш, це і є Око Прірви, брате Созонте? – спитав я.

– Це один із його позирів у людську душу, – сказав Созонт. – Хай береже нас од того Господь!

– Амінь! – сказали ми з Павлом.

Созонтова проповідь освіжила й освітила наші розуми, і ми позасинали, нічого не домовляючись на цю ніч, ніби забули сказане нам карликом Мусієм.

І приснилося мені, що сиджу за столом над аркушем пергамену, а на столі розкладено лінійки, пензлики різної грубизни і пуздерка з усілякими фарбами, і малюю я Око Прірви – прозористу кулю із лискучим, білястим тілом та криницею зорка у ньому. І в тій кулі намалював я два соснові дерева, власне, стовбури і Микиту Стовпника на них, у якого замість рук кажанячі крила, і рветься він злетіти, тоді як ноги його прив’язані до стовпів шнурами. І намалював я в Оці тому Кузьму, якого поїдає небачений звір-змій, і болотяного вовка із очима, що палають двома вогнищами, а в пащі його розверстій застряг карлик Мусій, розпачливо схопившись за вовчі зуби й видираючись із пащі. Намалював я десятки уломних та почварних, котрі танцюють, обійнявшись із такими ж жінками, а серед них вродливицю із бичем і з горошиною в утробі, з якої буйно в’ються стебла, складаючись в образ дитини. Намалював я довкола неї шестеро юнаків, сплетених руками, намалював хробака із діамантом на голові, що розсипав сяйво, і намалював ще одного юнака, який несе на плечах дебелого воїна, намалював матір Микитину Катерину, що завмерла в пієті, звівши руки, із кровоточними слізьми на щоках, та жінку із змією в череві. Намалював Олену Пулявську як нову Єву, котра тримала в руці не яблуко, а пророслу горошину, і горошина та мала обличчя Микити. І обвів їх усіх довгим тілом змія, а замість голови у змія з’явив людського черепа. І все те в прозорому тілі Ока ворушилося, здригалося, рухалося, ніби не малюнок це був, а жива картина. Чогось іще бракувало у ній, і я намалював Павла у той час, коли його тіпала падуча його хвороба, і вона ним справді затіпала. Тоді намалював приліпленого до круглого бока Ока Созонта-диякона із ножем у піднесеній руці, а коли це вчинив, Созонт почав бити й різати ножем блідаву стінку Ока, і з місць ударів та прорізів почала сочитися кров, а то й литися потоком. І збиралася та кров на дні Ока у кругле озеро, і в тому озері я намалював другу зіницю, в якій застрягла скабка, схожа на татарську шаблю. Зрештою, зробив Око головою до юначого тіла, вдягненого у полотняну хламиду і взутого в личаки з онучами, обкрученими липовим ликом.

Довго розглядав цю чудну картину і раптом збагнув, що одного із дійовців цього видива не зобразив, і дійовець той, звісна річ, був я сам. Зрештою, черв’як із діамантом на голові – чи ж не я?

Мене хтось торсав. Розплющив очі, наді мною схилився Созонт-диякон.

– Брате Михайле, прокинься, – зашепотів він. – Уже пора!

– Пора до чого? – спитав.

– Подивитися, про що вістив карлик Мусій. Я зачумлено сів.

– Павла будитимемо? – спитав.

– Ні, він зморений, хай поспить.

– Чи ж треба нам те дивитися, брате Созонте?