Валерий Шевчук - Око Прірви

– А злий дух? – спитав Павло.

– Про це сказав Самуїл, – відповів Созонт. – "Коли буде на тебе злий дух від Бога, то заграє той рукою своєю – і буде тобі добре".

– Отже, злий дух таки від Бога? – спитав я.

– Без Бога ані до порога, тобто Бог – усе що є, а все що є – в ньому. Злий дух – це одна з ігорних костей Бога.

– Не поділяєш думки Кузьми, що Бог і диявол взаємозаперечні і незалежні від волі один одного? – спитав я.

– Кажу тобі: сатана – це одна із кісток у великій Божій грі.

– Але гра – це недійсне, вигадане й умовне, – мовив Павло.

– А я думаю, що гра – це найдісніша дійсність. Бо сама дійсність – результат гри.

– Дивовижні речі кажеш, – мовив Павло. – Чи ж не богозневаження називати Бога грачем?

– Сказав уже: не бачу нічого лихого у грі, а коли так, не заперечую і не осуджую Божої гри, якою є цей світ та дісність, але сама гра, це також казав, може бути добра й лиха. Розум людині на те й даний, щоб розрізняти добре від лихого, а відтак творити добро чи зло, а це значить вести чи добру, чи лиху гру.

– А чи мав рацію Кузьма, говорячи про суперечність любов’ю до Бога та батьків? – спитав Павло, розширюючи свої благі і сині очі.

– Ніякої суперечності не існує, – спокійно відказав Созонт. – Ісус Христос сказав, що любов до Бога має бути більша за любов до батьків – і це перша заповіді у першому ряді, а любов до батьків – це перша заповідь у третьому ряді, і зовсім не значить, що тут є суперечність. Святий Симеон міг би цілком пошанувати й Бога, й матір, не порушуючи статус кожного, бо мав на те час і спромогу.

– Святий Микита, хотів сказати? – мовив Павло.

– Розповідь про матір і святого книжна, – спокійно сказав Созонт. – Узята із житія Симеона Стовпника. Та й майже всі розповіді про Микиту з невеликими відхиленнями повторюють житіє Симеона.

– Але це може значити й інше,сказав Павло. – Ці люди наслідують Симеону, тож Микита живе цілком так, як жив той. Може, це якась секта сименоїдів?

– І я так думаю, – прорік Созонт. – Хоч про таку секту досі ще не чув.

– Не чув, – уступив у розмову і я, – бо вона тут і по ширення ще не здобула. Тобто засновник секти і його учні всі в одному місці, на цьому острові.

Созонт подивився на мене прихильно.

– Маєш добрий розум, брате, – сказав тепло. – Тому й кажу, що ці люди придумали якусь складну і не до кінця зрозумілу гру. Але одне поки що пізнав напевне: жодного власного чуда Микита не створив.

– А чудо з Кузьмою чи чудо з розбійником?

– Чудо з Кузьмою ще треба збагнути, а чудо з розбійником може з’явити брат Михайло. Я тому свідком також: бачив-бо усе, сховавшись за деревом.

Я розповів коротко, як убив Антоній розбійника. Павло дивився на нас здивованими й розширеними очима: у них стояв жах.

– А тепер помовчмо, брати мої, – сказав Созонт. – Надходить час трапези.

Довкола поварні, просто на землі, сиділи, розсипавшись, уломні та почварні, карлики та слабкі розумом – кожен тримав на колінах дерев’яну мисочку і поспішливо мотав від неї до рота дерев’яною ложкою. Ми почекали трохи, доки кухар не вділить останніх юшкою, миски й ложки були з ними, хоч торби покинули на місці стоянки. Кухар відміряв нам корцем страви.

– Вам не треба було чекати, поки нагодую це кодло, – сказав глухим голосом. – То дармоїди, а ви їжу принесли...

– Нікуди не поспішаємо, – мовив Созонт, – та й не погорджуємо цими нещасними. Сказав-бо Єремія: "І спіткнеться пиха й упаде".

– Святі слова кажете, панотче. Але й терпіння колись може лопнути, – прорік кухар.

– Чи ж вони шкодливі? – спитав Созонт.

– Таж ні! Але ото дивишся на них день у день і забуваєш, які ото люди. Здається, що й людей накших уже нема.

– А учні святого? – спитав Созонт.

– Ну, ці сюди не приходять. Хіба кого приведуть, як ото вас. Мені ж ходить ніколи, бо я все в роботі.

– Що ж вас тут тримає? – спитав Созонт, розглядаючи, що йому насипано у миску.

– Та маю гріха. Святий ото мені й поклав покуту. До морозів дотягну, а там хай воно пропадом іде.

– А в морози як живуть оці нещасні?

– Розбредаються по льоду. По селах тягаються на ялмужну. А з теплом знову сюди – коли крига ще держить.

І кухар подивився на нас поважно єдиним своїм оком. І те око нам раптом підморгнуло.

– Сказать по правді, – шепнув він, – балакать із вами я б не мав. Не викажіть мене.

– Будь надійний! – по-змовницькому відказав Созонт. Їжа, яку нам дали, була дивна: варене у воді зілля – чи заячий щавель, чи лобода, чи те й те разом (обидва зілля на острові росли), – без засмачки, але трохи присолена, бовталося в тому вариві й по кільканадцять пшоняних крупин – очевидно, з нашого-таки пшона; дали нам і по одному залежаному сухарцеві, такому твердому, що навіть розмоченого наші зуби ледве стовкли. Але були голодні ми, тож вимотали все не з меншим спритом, як уломні та почварні. Животи наші сяк-так наповнилися, і ми відчули втому, отож тільки й прагли що дістатися до стоянки, де треба було поробити на ніч лежаки із гілок, бур’яну й трави, подібні до тих, які бачили в тутешніх мешканців.