Валерий Шевчук - Око Прірви

– Ми сказали, щоб ви, святий отче, віддали цього розбійника нам, поставимо його перед копний суд. [15] Копний суд – громадський суд у селян. Має по мерти лихою смертю.

– Не встиг я вам сказати слова, діточки мої, а тепер проречу, – вигукнув Микита. – Не я його сюди привів, а Бог, бажаючи покаяння його, отож і поставив тутечки. Як можете, вдеріться на подвір’я і хапайте його, я ж не можу сам його вам вивести та й сказати учням своїм учинити це, боюся-бо, що послав його до мене Господь.

– Без твоєї волі, святий отче, не будемо його брати, щоб не чинити супроти тебе, – сказав селянин. – Але покарай його святими молитвами, бо нема вже нам спасу від нього.

– Покарає його Бог – не я, – прорік Микита. – І не від моїх молитов, а від ваших!

Тоді селяни впали навколішки і, звівши руки, почали молитися. Ми також уклякли, але не зводили рук і не молили ся – не нас це стосувалося. Стирчало в отворі пелехате лице, очі в Микити палали. Я озирнувся, почувши за собою тріск, і уздрів, що з-поза дерев та кущів виходять на галявину, на якій стояли ми, почварні, уломні, хворі й повержені. Вибігали, уклякали і зняли неймовірний галас, бекаючи, мекаючи, мукаючи, скрекочучи, а дехто навіть підвивав грубо чи тонко – звісна річ, були тут лишень істоти чоловічої статі. Микитині учні в загорожі ніби за наказом упали на коліна й одночасно знесли руки вгору.

І перестав плакати розбійник біля стовпа, стояв і дивився широко розплющеними очима: в тих очах горів правдешній жах. А юрба вже несамовитіла, плакала, вила, кричала гугняво, скрипуче, вискуче, дехто бивсь об землю, дехто рвав на собі волосся, дехто лупив себе кулаком у груди, аж луна йшла, дехто роздирав собі пазурами і так страшні лиця. Я глянув на нашого Павла і перелякано штовхнув Созонта: обличчя в Павла посиніло, як у мертвого, з рота пішла піна, і він гримнувся як стояв на землю, корчачись і скрегочучи зубами і луком вигинаючись у хребті. Созонт схопив якусь палицю і вставив йому між зуби, тоді причавив його до землі.

Тим часом рипнули ворота, з них вийшов спокійний і зосереждений Антоній.

– Не чіпай його, – сказав Созонту. – Блаженний уже його побачив. – І раптом загорлав на почварних та уломних, котрі все ще несамовитіли. – Ану досить! Досить я сказав!

І раптом вихопив з-за паска бича й почав сипати навколо себе удари. Почварні й уломні завили й хутко, ніби миші, почали розбігатися, за мент галявина знову спорожніла, лишилися тільки ми та селяни. Павло ж лежав непорушно і спав – цього разу напад хвороби був у нього короткий.

– Спасибі вам, діточки, за молитву, – сказало в отворі пелехате лице. – А тепер ідіть із Богом, бо мене вже він на молитву покликав. І ви йому молітеся. Вранці, вдень, увечері і вночі, і скільки молитимете, стільки мзди матимете. Амінь!

І обличчя зникло. Селяни почухмарили потилиці, і старший із них сказав невпевнено:

– Ходімо, чи що?

– Та вже, мабуть, і підемо, – мовив другий.

– Посидимо троха за болотом, – прорік третій. – Коли злодіяка звідсіля побіжить, злапаємо його.

Вони пішли, а Созонт шепнув мені:

– Посидь біля Павла, я їх проведу. – І гукнув селянам: – Стривайте, люди, я з вами пройдусь!

Пішов, а я тільки тепер помітив, що сонце почало при пікати. Павло лежав відкритий, отож я відтяг його до паркану у затінок, сів побіч і в просвіт між частоколом зміг докладніше роздивитися двір. Під одним із стовпів стовбичив молячись розбійник, саме на ньому висіла шкура оленя, під другим стовпом була могила, обкладена дерном, під березовим хрестом – очевидно, тут і похована Микитина мати. Стояла в загорожі й невелика хатка, мабуть, туди й сховалися зараз Микитині учні, бо в дворищі не було їх жодного. Сам двір витоптаний, трава росла тільки по узбіччях під частоколом. Хата грубо складена з колод, не мазана, під очеретяним дахом, віконця – відсувні, одна із засувок була відчинена, і я уздрів спину одного з Микитиних учнів, власне, полотно його хітона. За мить воно схитнулося і зникло з визору. Рипнули двері – вийшов Антоній. Пішов спроквола через двір, виступив із воріт і став біля мене.

– Ще не прокинувся? – мовив спокійно.

– Оце відтяг його у затінок, – сказав я, щоб не подумав, ніби я за ними підглядаю.

– А де ваш третій?

– Пішов перейтися з селянами, – мовив я. Незвідь-чому якийсь тихий сум почав мене наповнювати.

– Хоче з ними покинути святе місце? – роблено байдуже спитав Антоній.

Я коротко на нього позирнув: чому це мало його турбувати?