Валерий Шевчук - Око Прірви

– Я попереджав! – мовив задихано Теодорит. – Попереджав вашого супутника і всіх вас, що сюди можна пройти тільки з вірою. Він же богозневажував!

Ми були з Павлом схвильовані також; Павло навіть цокотів зубами, я ж відчував у тілі сковуючу млість, тільки один Созонт залишався цілком спокійний та врівноважений і, як свого часу апостол Петро від Ісуса, несподівано відрікся від Кузьми:

– Мусите знати, – сказав він, – що цей чоловік не був нашим співподорожанином, а тільки невдовзі пристав до нас у дорозі. Не знаю цього чоловіка!

І тут ми почули, як заспівав у глибині острова, на який ми вибралися, півень.

Учнів було шестеро, і всі вони підходили по черзі до нас, кланялися й називалися, окрім Теодорита, котрий нас сюди привів. Перший назвався Антоній, саме він допомагав нам вибратися із води на сухе; потім підійшов вищий за інших юнак і назвався Симеоном; четвертий – Євагрієм, п’ятий – Никифором, а шостий – Георгієм. Ми також назвалися, а Теодорит при цьому зголошував, чому сюди прийшли. Після церемонії Антоній, який, очевидно, був тут за старшого, сказав нам, що тепер вони нас покинуть, бо в кожного є своє послушенство, і ми вільні робити що хочемо, тобто маємо знайти місце пробування. Коли в нас є харч, можемо харчуватися самі, а коли нема, маємо приходити до спільної трапези, але вона убога, пісна, і годують раз на день, тільки ввечері.

– Звідкіля здобуваєте харч? – спитав Созонт.

– З руки Господньої, – сказав Антоній, – тобто його нам сюди приносять як ялмужну [14] Ялмужна – милостиня. люди, котрі сюди приходять, а коли того не стає, купуємо його за гроші, які тут залишають як милостиню прибульці.

– Коли так, – сказав урочисто Созонт, – віддамо що принесли вам, а самі ходитимемо до спільної трапези.

– Ваше рішення достойне, – сказав Антоній. – Брат Євагрій відведе вас до поварні, там звільнитеся від того, від чого хочете звільнитися.

Уклонився нам і відразу ж рушив геть, за ним пішли один за одним решта, Євагрій залишився з нами. Був це юнак найнижчий від інших, присадкуватий, із короткими ногами, але оголені руки м’язисті, як у воїна. Голову мав круглу, ніби казанок, очі темні, з вельми густими й чорними бровами – годі назвати ті очі мертвими, як у Теодорита, – живі й жваві. Чуба викохав густого, чорного й кучерявого.

Созонт відразу ж узяв його в облогу запитаннями, наперед запитавши на те дозволу.

– Чи можемо скрізь вільно ходити? – спитав.

– Скрізь, лишень за огорожу входити й підійматися до святого не вільно, – відповів баском Євагрій.

– Чи можна пробуття мати поблизу загорожі, щоб бачити стовпа з блаженним?

– Це вільно.

– Де взявся тут півень? Чи, може, розводите тут курей?

– Крик півня нам вістить про час, устаємо від сну за ним на світанку, потім про час ранкової проповіді святого, на трапезу, решта його співів без значення.

Йшли протоптаною від берега стежкою, з чого я зрозумів, що люди сюди дістаються цим-таки шляхом. Созонт ніби підслухав мої думки.

– Чи тільки одна стежка, якою прийшли, приводить до вас людей? – запитав він.

– Тільки одна.

– Чи відведе нас назад провідник?

– Коли не захочете тут залишитися, відведе за волею вашою.

– Теодорит зголосив, чого я сюди прийшов. Щоб написати житіє святого й повісти його християнському людові. Чи зможу порозмовляти із самим блаженним?

– Якщо зболить. Але зі стовпа він рідко спускається і в розмови зі сторонніми рідко вступає. Для перемов із преподобним служимо ми, його учні.

– Як же він зцілює хворих?

– Тілесні хвороби він відмовився зцілювати. Духовні – через молитву. Для цього хворого заводять за загорожу під стовпа. Блаженний молиться за нього, не сходячи.

– Чи є на острові питна вода? Наскільки зрозумів, вода з болота для пиття не надається.

– Раніше тут не було питної води, – оповів Євагрій, – її приносили звіддаля, проходячи болото, або ж казали людям, котрі сюди йшли, брати із собою. А що була в ній постійна потреба, то помолився блаженний Богові, аби подав воду, як колись спрагненому Ізраїлю в пустелі. Тоді й утворилася ота криниця посеред Ока Прірви, яку ви переходили. Вода там чиста й солодка, з неї ми черпаємо й приносимо до діжки, яка стоїть біля поварні. Це робимо ми, учні святого: стаємо один біля одного й передаємо відра, а люди носять ту воду до поварні, поки не наповнять діжки.