Валерий Шевчук - Око Прірви

– Бачив уві сні, як той загинув.

І переповів розмову розбійника з Микитою, але сказав, що той сам собою помер після розмови із святим. Бачив він також: повернулися селяни й попросили, щоб їм віддали тіло злочинця, аби показати його тим, котрі їх послали. Селяни прийшли ніби під ворота й почали гукати:

– Дай нам, отче, тіло ворога нашого, через якого всі довколишні села не мали спокою.

Микита відповів:

– Хто його привів до мене, той із множністю воїв небесних прийде і забере його, очищеного покаянням, до себе, і не смутіть мене!

Селяни після того відійшли.

– Чи не так було? – спитав Павло.

– Саме так! – почули ми голос. Біля нас стояв Антоній і ледь-ледь усміхався. – Чи, може, бачив інакше? – спитав, зустрівшись зі мною очима; я відчув, що мене наповнює глупа ніч.

І мій язик мимовільно сказав:

– Так було, як він оповів. І, щоб виправдати свою брехню, додав: – 3 певними одмінами.

– Сподіваюся, ви обоє дістанете звільнення від святого Микити. Оповіжте про це чудо вашому знайомцеві, апографу, – сказав Антоній, і в його голосі почувся прихований глум, а може, й виклик.

Тим часом надійшов Созонт. На запитання Антонія, де він був, спокійно сказав, що розпитував селян, чи не чули якихось оповідей про чуда святого Микити, і ті розповіли йому, що блаженний має дар пророцтва. Свого часу по околицях розійшлася чутка: через рік настане голод та моровиця, а тодішнього року прилетить саранча – напророкував це святий.

І так усе, сказали селяни, й сталося: саранча була два роки тому, а голод і моровиця року минулого.

– Це правда, – мовив Антоній. – Можу це засвідчити. Сонце вже похилилося до заходу, коли все це говорилося, і Созонт спитав у Антонія, як скликають до трапези.

– Криком півня, – відказав Антоній. – Коли прокричить раз – ідіть ви, прокричать двічі – підуть жінки.

– А що то за діва, що її бачили в жіночому таборі? – спитав Созонт.

– Наша сестра в дусі, – мовив Антоній, – і духовна наречена святого Марта.

– Чи може мати наречену той, котрий не допускає до себе жінок? – спитав Созонт.

– Не він є наречений для сестри Марти, – сказав спокійно Антоній, – а вона йому. Він про сестру Марту відає в дусі не більше, ніж про інших хворих та уломних, – вона задля нього служить у жіночому таборі. Це так само як діви, що хочуть бути нареченими Христа, себе такими називають, але чи бере їх усіх у наречені Господь – забагато б їх було. Водночас не заперечує цього їхнього бажання.

– Марта теж хвора? – спитав Созонт.

– Усі ми тут по-своєму хворі. Святий наклав на неї покуту служби між уломних, отож вона й старається.

– Чому зібралося тут стільки почварних та уломних? – спитав Созонт.

– Їх покинули родичі, бо в мирі вони не живуть, а мучаться. Сказав-бо Христос: "Прийдіть до мене усі струджені та обтяжені – і я вас заспокою!" [16] Примітка на полі рукопису: "Матвій, розділ 11, вірш 28". І за цим заповітом святий Микита їх від себе не проганяє. Вони-бо приваб та зваб світу не відають, отже, ближчі до Бога, ніж ті, в миру, що в сітці заплуталися.

– Чому тримаєте жінок у загорожі, як худобу? – спитав Созонт.

– Бо вони і є худоба Божа. Коли б пустили вільно, вони б, як недомисленні, творили блуд. Сестра Марта їх у цьому сторожує.

– А чи не проникають чоловіки туди таємно, хоч би вночі?

– Уночі в нас сплять. А коли б хто й захотів проникнути, того пожирає Око Прірви.

– Ви його туди кидаєте?

– Ні, йде туди сам, ведений силою каяття.

– А чи не народжуються від цього діти?

– О ні! Ці люди не для розмноження. Господь про них подбав.

– Вибач мені цікавість мою, брате, – сказав Созонт.

– З’явлені сумніви ліпші притаєних, – відказав Антоній, і в цей час заспівав півень.

Ми відразу ж рушили на трапезу, бо, легко поснідавши і без обіду, були вже доста зголоднілі. З кущів, з-за дерев виходили, й виповзали, і видибували на стежку всі оті потворні й уломні, і вмить заповнили її всю, витворивши довгу чергу. Ми ж опинилися в її хвості, правда, стояли не впритул, а трохи віддалено. Ззаду не було нікого, нас тут, здається, ніхто не міг підслухати, тож Созонт-диякон проголосив своє слово-проповідь про гру. Переповідаю з пам’яті й своїми словами:

– Не відаю, чи вам дивно те, що бачимо й чуємо, але гадаю, що ці люди ведуть заплутану, ще не до кінця мені зрозумілу гру. Не бачу нічого лихого в грі, бо життя людське, за волею Божою, складається із двох частин: роботи та гри. Роботою люди здобувають хліб насущний для прохарчування, а грою себе бавлять, недаремно у старому Римі люди вимагали двох речей: хліба та видовищ, тобто роботи і гри. Хліб дає людині можливість жити, а гра – цікавість жити; робота людину виснажує, а гра манить і захоплює. Гра, брати мої, первісніша від роботи, бо, граючись, створив Бог Адама, а для гри Адамові створив Єву; для гри собі й між собою вони народили дітей, і діти їхні у грі-таки дійшли до вбивства. До приходу на землю Адам та Єва знали тільки гру і, вже вигнані з раю, навчилися роботі. Робота – це самоприневолення, а гра – це забавка, приневолювати до якої непотрібно. Щоб не було таке немиле рабство роботи, люди покривають її грою: співають при праці, щось вигадують, змінюють, придаючи тим новість неволі, а це значить: починають грати в роботу – тоді вона їм люба й мила. Всі вчені мужі та винахідники, всі книжники й творці книжок, танцюристи, грачі, байкотворці – це діти, які граються, отож чим більше люди на живе, тим більше вплутує себе в гру. Вояки розігрують битви і змагання, прикликаючи до своїх ігор Смерть і знаряддя вбивства, священнослужителі перетворили храми у гралиська, бо де є обряд – там і гра. Грою є всі свята, веселощі, весілля, похорони, родини, веснянки, зажнивки і все таке. Граючи думкою, філософи будують мисельні споруди, співотворці – пісні та вірші, музики – ладні звуки, будівничі – будови; гра людину все більше й більше заполоняє. Гра, брати мої, дає бажання жити; гру ведуть королі, політики, судді та возні, досліджуючи злочин; гру ведуть єретики й відступники від догматів, творці невірства та сект. Одна гра освячена традицією, а інша традиції ламає; одна гра, брати мої, вважається доброчинна, бо не приносить зла, а інша лихочинна, котра зло приносить. Грою були змагання на Олімпі, і грою наповнюються всі Парнаси. Усі лихочинці, облудники, хитродійці, підступники, сквернителі, улесники, блудосіятелі, славителі та гудителі, єретики та святі, тирани, розбійники, воїни, ненависники, проповідники, купці, лихварі, скупарі, грошозбирачі й маєткорозширювачі – це грачі, і тому, що без гри людина прожити неспроможна. І це тому, що найбільший із усіх гравців – Господь Бог, від гри якого створився світ, бо всяке творення – це гра. Це він сплів світову сіть, пов’язавши всесвіт живоводними нитками, і той світ став жити. Через це рай, пекло і життя на землі – це гра. Велика, незбагненна для людського розуму, але гра. Гра кінчається тільки там, де йдеться про здобуття пожитку. Але й кішка перед тим, як з’їсти мишу, грається з нею, хоч інколи така гра жертви й споживача буває вельми коротка. Зрештою, й Смерть грається з людиною, хапає її й відпускає або ж творить хвороби, що також є її грою. Все живе живиться при допомозі Смерті: пташка вбиває гусінь та комах, хижа – собі подібних; комахи й гусінь убивають рослину, рослина, ростучи, бере соки із тління мертвих рослин, чи живих істот, чи з погною, а погній – це вбите живе. Вовк загризає вівцю, вівця їсть траву, трава з’їдає здохлого вовка та вівцю – без убивства та нищення, тобто без Смерті, не може бути ніякого існування, а отже, й гри. Робота, зрештою, – це теж служниця Смерті, бо дає пожиток людині, а пожиток – це вбивство, отже, робота – це наука знищувати, щоб споживати. Відтак, єдині струменти в руках Божих для його вічної і незбагненної гри із нами – це сама гра і Смерть. Ось два нерушні стовпи світу, і це так, хочемо ми того чи не хочемо.