Валерий Шевчук - Око Прірви

Коли ж проходили повз загорожу, за якою були жінки, то уздріли, що сестра Марта виладнала всіх попарно, – всі чекали, тримаючи мисочки та ложки, перед ворітьми, очевидно, виглядаючи, коли пройдемо ми. Побачивши ще раз Марту серед уломних та почварних, я пізнав силу кухаревих слів, що, спілкуючись із такими, скоро забудеш, якою буває нормальна людина. Марта не була красунею, але на тлі уломних її звичайність полум’яніла красою і вабила око, хоч я вже давно не юнак, а через повстримне життя давно не запалююся на жіночі знадності. Марта відверто дивилася в наш бік, очі мала зористі й палкі. її підопічні покірно й терпляче стояли, сумирно поопускавши очі.

Ми полягали на землю, щоб відпочити, перш ніж почати укладати собі постелі; вечірнє сонце осяювало сосни, і від того вони привабно бронзовіли, сяючи ясно-жовтою корою; так само яскраво освічувалася трава, й зело, й листя недалекого куща, від чого кожна стеблина налилася світлом і в тому світлі сяяла.

– Чи помітили ви, брати мої: Микитині учні взяли собі незвичайні імена? – сказав Созонт-диякон. – Антоній був учнем Симеона Стовпника, Теодорит описав його житіє, Симеон – це Метафраст, автор звісних "Житій святих", Євагрій – це Схоластик, також описав житіє Симеона Стовпника, так само як Никифор Калістів та Георгій Кедрин, цареградець.

– Твоя книжність дивоглядна, – сказав я.

– Таж-бо ні, звичайна, – скромно заперечив Созонт-диякон. – Коли взяв послушенство писати книгу житій святих, принаймні маю знати тих, котрі подібне послушання чинили до мене. Це все одно як для шевця молоток, терпуг та кліщі, а для кравця ножиці та голка, а для коваля молотки та кувадло.

– Чому ж Микита не став Симеоном? – спитав я.

– Коли вони справді симеоніди, то наслідувач Симеона не повинен зватися так само, як апостоли Христа не звалися Ісусом Христом, – мовив Созонт. – Окрім того, Симеона Стовпника знає кожен освічений християнин, а його описувачів тільки вибрані книжники, отже, це могло чинитися для облуди, а може, й ні.

– Але то значить, – відказав я, – що хтось із них твори святих отців нашої церкви знає добре, отже, належить до виборних книжників.

– Теодорит або ж Антоній, – припустив Созонт.

– Але ж Теодорит сліпий, – заперечив Павло.

– Можливо, він і осліп через надмірне читання святих книг, – сказав Созонт. – Одне знаю: неясного маємо більше, ніж ясного.

Цю розмову перебило нам виразне шарудіння в кущі, що стояв найближче до нас. Созонт прудко схопився на ноги й кулею метнувся туди, а за мент вивів з куща, тримаючи за вухо, карлика. Карлик був босий, одягнений у мішкуваті лахмани, перепоясаний шнурком із обстрілами на кінцях, голова його заросла буйним кучерявим волоссям.

– Пусти моє вухо! – заволав він.

Але Созонт привів його за вухо до нас і тільки тут від пустив.

– Чого там ховавсь? – спитав грізно. – Підслухував? Карлик почухав собі вухо й блимнув очима.

– Хотів на вас подивитися, – сказав із болем у голосі.

– Як тебе звати?

– Мусій, – сказав карлик. – Я нічо погано-о-го вам не хотів.

– Тоді й ми тобі нічого поганого не зробимо, – сказав Созонт, – сідай біля нас.

Карлик опустився на коліна й сів на власні п’яти. Обдивився нас великими витрішкуватими очима.

– Чи посмакувала тобі сьогоднішня трапеза? – спитав Созонт.

– О-о! Сьо-о-днішня вечеря була смашна, – сказав карлик, і його обличчя засвітилося. – Сьо-о-одні у юшці було-о пшо-о-оно!

– Це пшоно принесли ми, – мовив Павло.

– Знаю! Ми любимо-о, ко-о-ли хто-ось прихо-одить, от! – сказав карлик. – То-оді в нас вечеря смашна.

– Давно тут живеш?

– О-о, давно-о! Живу і хліб жую, ги-ги! – карлик покачав зігнилі зуби.

– А скільки тобі літ? – спитав я.

– О-о, не знаю! Багато-о! Я вже старий! Такий старий, як ви! Чо-ого-о б вам сюди, таким старим, йти?

– А чого ти сюди прийшов?

– О-о, прийшо-ов! – сказав карлик. – Тут мені до-обре! їсти дають. Не тра про-осити хліба! А ви теж не хо-очете про-осить хліба?

– Ми хочемо вилікуватися, – сказав Павло.

– Е, дарма прийшли! О-от кілько-о нас, а святий Микита ні одно-ого-о не вилікував. Каже, що-о вилікує, ко-оли по-омремо, ги-ги!

– Це сам Микита сказав? – спитав Созонт.

– Нє, Микита в буді сидить. Це сказали ті, що-о ко-оло-о ньо-го.

– А часто сюди люди приходять?

– Нє, не часто-о! Сюди важко-о йти! От! Але, хто-о прихо-одить, не завше відхо-одить. От!