Кузьма Скрябін - Я, «Побєда» і Берлін

То голос...
То мій голос...
Тільки голос...
Просто голос...

Вже чую за спиною тихі кроки,
Вже хтось мене торкає, ніби сон.
Я зрадив своє тіло й свої очі,
Але ніколи не віддам його.

Я наберу води і знов вікно помию,
Там, за моїм вікном, шалений світ.
Навколо нас ростуть давно сухі дерева
І в тому лісі ми шукаєм слід.

Той прикрий світ штовхає і кидає,
Той прикрий світ чомусь такий дурний.
Наш прикрий світ, а іншого немає,
Бо прикрий він...

Я мию кожен день знов брудні мої ноги,
А зліва мій сусід вже посивів.
То небо тисне так, що ніби вже не може,
І ліс наш почорнів — то він горів.

Той прикрий світ штовхає і кидає,
Той прикрий світ чомусь такий дурний.
Наш прикрий світ, а іншого немає,
Бо прикрий він...

Я нині зрана встав, полізу в свої гори,
І телевізор мій лишився сам.
Я там, де вітер знов ганяє хвилі в морі
І пише по воді свої слова.

Щось там ти пишеш,
Цілий час ти пишеш,
Ціпу ніч ти пишеш,
Цілий день...

Мої сни ти пишеш,
Кожен раз ти пишеш,
Я не хочу, ти пишеш,
Я пішов...

Йде війна... ти пишеш...
Всьо горить... ти пишеш.
Ти пишеш...

Бідна і соплива, брудна і нехлюйна,
Гидка і зрадлива, бридка і згубна.
Ті слизькі вокзали, на губах піна.
Злодії, цигани, то вона — Україна.

Вулиці, як нори, зрубані дерева,
Нацики, герої, то вона — Україна.
Білі «мерседеси», жовті «Запорожці»
Чия то вина, що то є Україна?

Жебрають каліки, трупи по під'їздах,
Вино і чорна кава, ми живемо в містах.
Дерев'яні гроші, картинна галерея,
Смердячі туалети, то — моя Україна.

То пухлина в мозку, дороги на могилах,
Пам'ятники з бронзи, «не вмре, не загине».
Засрана культура, всі народи — браття...
То моя країна — рідка ненька Україна!

Україна...

Вчора бачив я дуже добрий фільм
Про сєксових дєвок і твердих ментів.
Була купа крові, сексу і грошей,
Я не міг заснути, хтів дивитись ше.

Люди, чи то я,
Люди, чи то ми,
Може, то фінал
Нашого кіна?

Подивився ще дуже добрий фільм,
Була купа крові і крутих машин.
За два дня Сталоне розвалив В'єтнам,
Я від крові з милом відмивав екран.

Люди, чи то я,
Люди, чи то ми,
Може, то фінал
Нашого кіна?

Скоро буде фільм (люди, чи то я),
Дуже добрий фільм (люди, чи то ми)
Я чекаю фільм (може, то фінал),
Скоро буде фільм (нашого кіна).

Може, то фінал?..

На мокрому шклі машини
Малюємо пальцем дивні речі.
Кожен втікає від самого себе
І сам себе штовхає в плечі.

На вікні незрозуміло нікому
Пишем то, що так важко сказати.
Де взяти сили на таку розмову?
Будь ласка, вибач, ти мусиш знати...

Хай буде так, як хочеш ти!
Хай буде з нами так завжди.
То є історія на двох,
Ми разом зробим кожен крок...

Кожен робить в житті дурниці
І шукає причини навколо.
І на рівному місці злиться,
Коли звалити нема на кого.

А внизу просто під ногами
Лежить в пилюці наше щастя.
Тільки схилитися і підняти,
На шклі машини написати пальцем.

Хай буде так, як хочеш ти!
Хай буде з нами так завжди.
То є історія на двох,
Ми зробим разом кожен крок...

Ану, ти пригадай, чи пам'ятаєш, як
Хмари літали тільки для нас?
Так було тихо.
Люди плелися в клуб.
А я стояв німий і лапав пальцями дим
І відчував на собі руки, очі, а з ним
Не міг забути
Холодний смак твоїх губ...

Так має бути, бо так
Є намальований знак.
Ти повернися і йди,
Ті сльози не витирай.
Нехай залишиться смак
Тої зі сіллю води...

Ану, ти пригадай, чи пам'ятаєш, як
Забили десь дзвони?
І най буде так.
Тоді злетіло
З твоїх правильних губ.
А я мав катар, може, грип,
І хлюпав мій ніс.
Кремезний хлопець вже тебе на ровері віз.
Я досі чую холодний смак на собі...

Так має бути, бо так
Є намальований знак.
Ти повернися і йди,
Ті сльози не витирай.
Нехай залишиться смак
Тої зі сіллю води...

Вона прийшла така, як лід,
Непідступна і солодка.
Очі лізли всім з орбіт,
І раптом всюди стало мокро.