Юрій Винничук - Діви ночі. Книга друга

— А те, що вона вийшла заміж за колегу Романа і мешкає в сусідському будинку.

— То ви непогано влаштувалися. Ти щаслива?

— А ти як гадаєш?

Вона подивилась на мене з-під лоба.

— Мені здається, ти саме цього й прагнула — віддатися за заможну людину і жити без турбот. Така доля по-моєму призначена для всіх випускниць школи кохання пані Аліни.

— Ти близький до істини.

Тепер у її голосі пролунав смуток, а в тому смутку бриніли нотки розчарування. Вона либонь не це хотіла почути з моїх вуст.

— Дзвінко, ти знаєш… — почав я тремтячим голосом… — як тільки я тебе побачив…

— Знаю.

— Звідки?

— Вичитала в твоїх очах.

— А ще що ти вичитала?

Якусь мить вона вагалася, боролася з собою і врешті випалила щось зовсім не те, що крутилося в неї на думці:

— Не скажу, і взагалі, Юрчику, прошу не забувати, що ми щойно з тобою зазнайомилися.

У цей момент я раптом збагнув, що люблю її. Тобто любив її завше, але, знаючи, що призначається вона для якогось великого пана, так ніколи й не видав своїх почуттів. Що я, вічний безробітний, міг їй запропонувати? Однак тепер, коли вона стала належати чужій людині, я до розпачу запрагнув її. Мені хотілося зараз благати, щоб вона негайно кидала свого чоловіка і тікала зі мною світ за очі. Мене раптом пронизала дивна думка, що від цього залежатиме моє життя.

Що це за дивне почуття — любов? Чому воно розриває нам серце лише тоді, коли втрачаєш кохану, і ледве тліє, коли її маєш біля себе?

Саме тепер я був готовий на все. А найгірше, що це елементарно читалося з моєї зрозпаченої фізіономії.

— Юрку, мені здається, я здогадуюся, про що ти зараз думаєш, — сказала Дзвінка. — Повір, мені теж нелегко. Я не виходила заміж з палкого кохання. Однак я не думала, що все це буде виглядати саме так. Тобто я не знала, що звикнути до людини, якої не кохаєш, неможливо. Поступово всі спроби звикнути перетворюються на почуття ненависті. Але назад мені дороги нема. Я вирішила, що буду Романові зразковою жінкою. Тому я дуже прошу, не дивися на мене такими очима і не роби більше спроб розбудити в мені якісь спогади. Все це буде небезпечно як для тебе, так і для мене. Ці люди не вміють прощати.

Голос її бринів мені медовою музикою, а в цей час нестримне кохання затоплювало мене усе сильніше й сильніше. Я ледве стримував себе, щоб не сказати їй про це. Краще б нам було не стрічатися знову.

— Ми мусимо зберігати обережність, — провадила вона далі. — Тут всюди очі, тут всі продажні, тут нема жодної душі, якій можна в чомусь звіритися.

— А Рома?

— Вона, звичайно, скрашує мій побут, але у нас із нею надто мало спільного. Крім того вона має завидну здатність пристосовуватися до навколишнього середовища. Я так не вмію. Я не можу заплющувати очі на все те, що помічаю.

— І що саме ти такого помітила?

— Не все відразу, — сказала вона і замовкла.

Чи мені здалося, чи вона насправді змахнула з очей сльозу?

— А хто мешкає в сусідньому будинку? — спитав я просто так, аби заповнити мовчанку.

— Там живе пані Ольга. Я її прозвала фрау Ольга. Терпіти її не можу. Але чоловік її тримає, бо вона вміє полагодити різні складні справи. Фрау Ольга провадить вишкіл дівчат. Властиво, це не вишкіл, а приборкування юних тигриць. Зрештою вона й сама схожа на приборкувачку диких звірів. І не тільки звірів, а й чоловіків. Вона влаштовує забави для прихильників мазохістського сексу.

— Твій чоловік казав, що там знаходиться його фірма.

— Так, там відбуваються різні темні оборудки. Але, крім того, у вихідні дні працює казино. З’їжджаються різні тузи і розважаються.

— А сусіди?

— Ця вулиця, як ти вже бачив, має забудований лише один бік. Крім наших двох будинків, тут ще є будинок компаньйона мого чоловіка, а всі решта будівель — це вілії. Там ніхто не живе, у них поселяються лише на вікенд. А вілії належать знову ж таки людям утаємниченим. Одне слово, усе діється в своєму колі. На нашу вулицю не забреде ані поштар, ані газівник, ані електрик, бо все виплачується рік наперед, а вся пошта йде на поштове відділення, де її забирає Макс і потім розвозить.

— Цікаво, які люди бувають у казино?

— Та такі самі, яких ти бачив на тій вілії коло Янова. Різні там партайгеноссе, директори заводів, генерали, кагебісти. А біля них крутиться череда якихось підозрілих ділків, здатних на все. Одні одним догоджають і так співіснують. Все це, знаєш, таке заплутане, що я навіть не маю бажання заглиблюватися.

— А ти вже була в тім казино?