Юрій Винничук: Діви ночі. Книга друга

— Ну, — усміхнулася господиня. — Давно ми з вами не бачилися. Розповідайте.

— З нинішнього дня я знову безробітний, — повідомив я.

— І це все ваше горе? — розсміялася вона.

— Просто я мав дуже вигідну роботу. А тепер знову доведеться щось шукати.

— І що ж то була за робота?

— Художником на заводі. Раз на тиждень прийдеш, зробиш свою справу і гуляй далі.

— А яка була платня?

— Сто сорок.

Пані Аліна залилася голосним сміхом.

— Сто сорок карбованців! Та за такі гроші я навіть не встану з фотеля.

— То ви, а то я.

— Бо ви є трохи гоноровий. Я вам пропонувала помогти, а ви ся відмовляли. Але ще не все втрачено. Хочете працювати за грубі гроші?

— Де?

— О Господи! Він не питає, яка робота, а питає, де! Яка різниця, де? Може, це на Марсі, а, може, в Підгірцях. Зараз до мене прийде один пан, котрий мені багато чим завдячує. У нього є дуже великий бізнес. Пам’ятаю, він у мене цікавився, чи не маю якого інтелігентного хлопця. Сподіваюся, ви ще не втратили своїх інтелігентних манер, гаруючи на заводі?

— І що то за пан?

— То є пан Роман. Він зв’язаний з дуже високими людьми.

— Але чим він займається?

— У нього надто розмаїті інтереси. В одному місці купує, в іншому продає. Але є одна галузь, яка нас єднає. Це — гарні панянки.

— Що, він теж плекає цей виноград?

— Можна сказати й так.

— Ви хочете мене знову познайомити з кримінальним кодексом?

— О-о, ви є надто розважливий. У ваші літа я без роздуму кидалася в перший-ліпший вир і, знаєте, завше виринала суха-сухісінька. А чому? Бо не боялася йти просто, куди вела мене дорога, і ніколи не розмірковувала на роздоріжжях. Це мене врятувало. Вам пропонується добра робота. Наскільки я орієнтуюся, тисячі три в місяць.

Я захлинувся вермутом, і в голові моїй пролунав шурхіт банкнотів. А коли струснув головою, то банкноти вляглися в пачки. Таких грошей я ще не тримав у руках.

— Добрі гроші, — погодився я. — Але щоби їх заробити, напевно недостатньо самого лише інтелігентного вигляду, нє?

— Звичайно.

До покою ввійшла дівчина і сповістила:

— До вас пан Роман.

— Добре, проси його, — сказала господиня і додала, звертаючись до мене: — Ну от, зараз про все й поговоримо.

Вермут потихеньку чинив свою підлу справу, я відчував якийсь поцимбальний стан і міг пристати на будь-яку пропозицію.

Пан Роман мав під п’ятдесят. То був високий кремезний чолов’яга, бездоганно зодягнений і з усмішкою американського актора. Він увійшов швидким енергійним кроком.

— Пані Аліно, моє глибоке шанування. Виглядаєте чудово! Щоб я тріс — ви знову закохані! — майже проспівав він, цілуючи руку господині.

— Е, перестаньте — в моєму віці!

— Що таке вік? Вік грає ролю тільки для телятини, але не для кобіти.

На його середньому пальці зблиснула золота печатка з якимсь фантастичним гербом.

— Пане Ромцю, хочу вас запізнати з моїм знайомим. Пан Юрко є літерат, але мав би вродитися деінде, а не в наших більшовицьких умовах. Тут він просто гине.

— О, література! — кивнув головою пан Роман, вмощуючись у крісло біля нас. — І де ви, цікаво, берете свої теми?

— З голови, — сказав я.

— Ну, це щось мусить бути з жанру фантазій. Бо голова у вас ще досить молода, аби черпати теми з життя. А фантазій у нас не люблять. Тепер мені зрозуміло, чому ви гинете.

— Ну, ще так трагічно не є, — всміхнувся я. — Надіюся на ліпші часи.

— Не нарікайте на часи. Може, для мистецтва вони не найліпші, але для чогось іншого — годі й мріяти. Нам із пані Аліною ведеться незгірше, ніж десь за океаном.

Обоє вони розсміялися. Пані Аліна налила гостеві кави і запропонувала вермут.

— Але ж ви знаєте, що вина я не п’ю.

— Тоді, може, коньяку?

— А, коньяк, то будь ласка.

— Виберіть собі в креденсі. Знаєте, пане Ромцю, маємо одну проблему.

— Ну? Яку? — спитав пан Ромцьо, розглядаючи в барі пляшки. — У вас тут чудовий вибір. Чудовий. Але я, знаєте, маю свій ґуст. А він мене більше тягне на «Арарат».

— Пан Юрко шукає собі роботи. А я якраз пригадала, що ви колись мене питали про інтелігентного хлопця.

Пан Роман знову сів у крісло, налив коньяку і задумливо випив. Потім вийняв з кишені цигарки, щиглем вибив цигарку і, припаливши від запальнички, видихнув дим тоненьким струменем. Після цього відхилився назад, заклав ногу на ногу і промугикав щось невиразне, відбиваючи такт пальцями на коліні. Йому, видно, подобалося приковувати до себе увагу, але чинив це дуже примітивним способом — зволікаючи з відповіддю.