Юрій Винничук: Діви ночі. Книга друга

Будинки, очевидно, будувалися зовсім недавно, бо деякі навіть стояли без тиньку з голою цеглою.

Дім пана Романа мав унизу гараж, а над ним ще два поверхи. До будинку вела зі смаком оздоблена алея, обабіч якої буяли тюльпани і нарциси.

Коли ми зайшли на подвір’я, я побачив біля куща бузку дівчину, що стояла до нас спиною. Попелясте волосся хвилями стікало її стрункою фігурою, яка мимоволі приковувала увагу. Щось знайоме було в її поставі.

— Дзвінко! — окликнув її пан Роман, і моє серце відразу закалатало так голосно, що аж перехопило подих.

Дівчина озирнулася й наші погляди зустрілися. Я впізнав її! То була Дзвінка, яку я стрічав колись у пані Аліни. Я завше відчував за нею якусь солодку тугу, вона навіювалася мені час від часу в думки, і щось тягло до неї, а проте я так і не наважився признатися Дзвінці в цьому. Зараз, коли ми побачилися знову, мені кортіло кинутися до неї й стиснути в обіймах. Я вже мало не вихопився з якоюсь дурною фразою, але вчасно схаменувся. Я побачив у її очах мовби таємний знак, який заборонив мені наближатись до неї.

— Дзвінко, познайомся, — сказав пан Роман. — Це мій новий секретар.

Куди подівся старий? — крутнулося мені в голові.

— Дуже приємно, — ввічливо сказала Дзвінка, жодним відрухом не видаючи колишнього нашого знайомства. — Мене звані Дзвінка, а вас?

— Юрко, — сказав я і потис її тоненькі тендітні пальчики…

Може, я затримав їх на пару секунд довше, аніж було прийнято, проте ледве чи це хтось помітив. Зате я відчув, як великий її палець злегка стиснув мою долоню.

— Мені його пані Аліна запропонувала. А рекомендація пані Аліни для мене закон. Юрко літератор, гадаю, тобі буде цікаво з ним спілкуватись.

— Справді? — вдавано перепитала Дзвінка.

— Ми з Дзвінкою лише рік як побралися, — продовжував пан Роман. — До речі, завдяки нашій пані Аліні. Дзвінка, бідолаха, нудиться, але я думаю, ви знайдете спільну мову. До твоїх обов’язків, Юрку, належатиме один з найпочесніших і найвідповідальніших обов’язків — супроводжувати мою дружину в оперу, театр і-і… Куди там ще?

— У філармонію, — підказала Дзвінка.

— Власне. Ну, ще там на якісь виставки, презентації і таке інше. Мені на такі забави ніколи часу не вистачає. Тут по сусідству мешкає ще один мій приятель і компаньйон. У нього та сама проблема. Так що, Юрцю, заопікуєшся відразу двома чарівними панянками. Тільки пильнуй, щоби вони тобі голови не закрутили.

— А ми такі, що можемо, — засміялася Дзвінка. — Пан Юрко буде мешкати в нас?

— Так. Мабуть, тобі потрібно забрати з дому якісь речі? — звернувся він до мене.

— Здалось би, — відказав я.

— Зараз я поїду з Максом на пару годин, а коли повернуся, Макс тебе завезе, куди треба, і привезе назад. Ну, все. Покажи йому, Дзвінко, покій.

По тих словах пан Роман подався до авта, а ми зостались самі. Я не знав, чи можу вже нарешті перестати грати вар'ята, і мовчав. Неясна підозра, що я потрапив у якісь спритно розставлені тенета, війнула на мить мені в голові і тут же зникла.

— Ходімо в сад, — сказала Дзвінка, коли авто від’їхало.

Вона йшла попереду, і в своїй білій довгій сукні скидалася серед цього квіткового розмаю на зображення з якоїсь англійської картини вісімнадцятого віку. Ми не бачилися два роки, інколи я згадував її, і мене тягнуло до неї, але жодного тверезого витлумачення цьому потягу я не знаходив. Так буває, коли тобі хтось насниться, хтось, до кого ти досі не виявляв жодних особливих емоцій, але, прокинувшись, раптом відчуваєш, що тебе манить до цієї особи якась незборима сила. Дзвінка навідувалася в мої сни, вабила, спокушала, аби потім невмолимо щезнути і розчинитися в сні. Я пригадав, що зустрів якось одну з тих панночок, яких возив на обкомівську дачу, і спитав про Дзвінку.

— О, Дзвінка! Вона вийшла заміж, — радісно повідомила мені сумну новину панна.

І я перестав про неї думати. Я не люблю думати про щось недосяжне.

Ми зайшли углиб саду подалі від будинку і сіли в альтанці, оточеній кущами ясьмину. Тут у затишній тіні ми скидалися на змовників.

— Невже ми мусимо й надалі вдавати, що незнайомі? — спитав я.

— Звичайно. Навіть не думай щось бовкнути. І те саме стосується Роми.

— Якої Роми?

— Ах, яка ж у нас коротенька пам’ять!

— Стривай… Рома…

— Ну?

— Це не та, що на обкомівській була з усіма вами?

— Невже згадав?

— Така, повненька? Котра Анатоль Палича охмуряла?

— Вона, вона…

— І що ти мені хотіла про неї повідомити?